Читати книгу - "Скажений чорнобильський собака"

Скільки ж того вечора чекати? Вже, либонь, стоїть вечір надворі, заглядає в хату темними, примруженими очима. А може, то ще не вечір, бо ж небо затягнуте хмарами-примарами…

Посутеніло, як під вікнами рипнуло полоззям саней… Батько зайшов до хати з батогом у руках, шапка в інеї, брови теж в інеї, ніби сливові гіллячки. Дениско прожогом скочив од столу, облишивши уроки, і вже він однією ногою в валянок залазить, а рукою — кожушок тягне.

— Е-е, ні, так я тебе не пущу, — мати йому. — В цій одягачці не тільки тіло, а й душу заморозиш. Одягай зверху ще й моє пальто.

Дениско не заперечував — радий був, що мати вже не свариться. Нацупив і пальто, й тепер стояв на місці, бо не міг і поворухнутись.

— Це ж і не ступлю, а полювати як? — пробурчав.

Батько з матір’ю перезирнулись — і засміялись.

— Якось воно буде, — сказав батько і, взявши Дениска на руки, виніс його надвір, посадовив на сани.

— Ноги йому соломою вкрий, — наказувала мати з порога. — А як замерзне, то хай додому не повертається!

— Д-о-обре! — пообіцяв Дениско.

Сани рушили — і все почало віддалятись: мати на порозі, що від холоду щулилась, заметене подвір’я, порожнє лелече гніздо на хаті, затушкані в пухкий сніг осокори. А потім село полетіло назад, наче раптово хтось причепив йому крила й воно кинулося в політ. Коли сани бігли хутчіш, то село й зовсім шпарко летіло, а як повільніше котилися сани, то й село було не таке спритне в своєму льоті. Батько тільки батіжком помахував, навіть не торкаючись кінських боків, вони, коненята, наче самі наддавали ходу. Аж сльози в Дениска виступили з очей, аж гострі шпильочки взялись поколювати йому щоки.

Село вже позацвітало вечірніми вогнями, схожими на золотенькі жалібні квітки, й ці квітки проскакували мимо Дениска, то по одній, то цілими букетами, ось майнула остання квіточка на чиємусь подвір’ї — й вони вже в полі, посеред густо-синьої темряви, що розіллялась по білих снігах.

— Тату, ще хутчіш! — крикнув Дениско, сповнений радістю від цього швидкого льоту, передчуваючи щасливі пригоди, які, звісно ж, чекали його попереду.

Батько почув, його батіг засвистів-затьохкав над кіньми, вони мало вскач не пустились — і вечірнє поле прожогом, зі скаженою швидкістю полетіло мимо Дениска, й утворений від того льоту вітер заплющив Денискові очі, й він приклав до обличчя рукавиці, наче намагався захиститись, і засміявся — від збудження, від щастя.

Батько, обернувшись, приглянувся до нього, а потім притримав коней…

В’їхали в ліс, коли вже посутеніло. Таємничі дерева позмерзали так, либонь, що й гілочкою не могло ворухнути жодне. Дорога слалась по горбах, і сани то хутенько пірнали вниз, то поволі п’ялись угору, й Денискові, що раз у раз заплющував од насолоди очі, здавалось, наче він пливе по велетенському білому морю, й оце хвилі так розгойдують його з саньми та кіньми.

Лісникова хата стояла край дороги, дерева повідступали від неї, ніби не зважувались підійти. Й тільки батько припинив коней, як із-поміж ялин вийшов лижник і, раз та вдруге попхнувшись палицями, вже опинився коло них. Великий, бородатий, з очима, що набрякли пружним та свіжим світлом, він був дуже схожий на дядька Лук’яна. А коли задер угору вуха шапки і всміхнувся, то Дениско й зовсім упевнився, що це не хто інший, а дядько Лук’ян.

— На полювання приїхали, — сказав батько. — Щось побачимо в твоєму лісі чи все порозбігалось?

— Поприбігає, коли довідається, що такі мисливці, як ви, поприїжджали, — мовив лісник. — Заїжджайте в двір та коней ставте в хлів!.. А я тебе заждався, вже думав, що й не приїдеш…

— Чекав, поки твої вовки попідростають, — весело відповів батько й нокнув на коней.

Лук’ян жив лише зі своєю старою матір’ю, сім’ї в нього не було. Старенька зразу ж узялась роздягати Дениска, щось приказуючи та зітхаючи, й Дениско не міг утямити, що каже, бо вона шепелявила та й голос мала хрипкенький, простуджений, наче силоміць витягувала його з грудей, а той голос не хотів лізти.

Потім вона зладнала на стіл і сказала, щоб сідали вечеряти, бо хоч село недалеко, та все ж таки в дорозі мали натомитись, на те воно й дорога.

Чого тільки не наслухався Дениско того вечора від лісника! Бабуся вешталась по хаті, палила в печі, щоб тепліше було, а Лук’ян усе розказував і розказував батькові про те, як живеться йому самотиною в лісі.

— Кози приходять до самісінької хати, стануть під стіжком сіна й смикають. Я йду з хати чи до хати — вони не зважають. Вже звикли до мене…

— А багато кіз?

— О, вистачає! Там двоє ледь не позамерзало, та я їх у хліві тримаю, коло корови. Й нічого, не бояться.

— Я заводив коней, то не бачив, — сказав батько. — Де ж це вони там?

— Не бачив, бо не видно… Ось трохи потеплішає, то повипускаю, хай біжать на волю.

— Хіба тільки цієї зими він тримає їх у хліві? — докинула старенька й своє слово. — Минулої зими теж підгодовували та доглядали… А то притягне лелеку з болота, ну така вже калічка, що й ходити не годна, і теж лікує… Отого з потрощеною ногою пам’ятаєш? — зверталась до Лук’яна. — Ти ж йому палички поприв’язував до скаліченої ноги — й зажило, полетів у божий світ!

— Було, — тільки й мовив Лук’ян. І замислився.

Вже мали вкладатися спати, то лісник сказав своїй старенькій матері, щоб двері хатні й сінешні повідчиняла, бо наче ж на дворі не холодно, а напалено так, що дихнути немає чим…

Дениско спав, і снилась йому рідна хата, наче квітками в ній не тільки сіни розмальовано, а й стіни всі, і