Читати книгу - "Бріда"

Вікка сказала, що не розуміє, чому багато людей воліють протягом усього свого життя руйнувати дороги, якими їм не хочеться йти, замість обрати серед них ту єдину, що приведе їх до якогось місця.

— Не можу повірити, що то був трюк, — сказала Бріда.

Вона втратила всі рештки своєї впевненості в собі, а її повага до цієї жінки дуже зросла.

— Видіння не було трюком. Трюком була наша розмова по телефону.

Протягом тисяч років людина розмовляла тільки з тими, кого могла бачити. І раптом за якісь сто років поняття «бачити» й «розмовляти» були відокремлені. Ми вважаємо, що звикли до цього, і не помічаємо, який величезний вплив на наші рефлекси справила ця подія. Наше тіло досі не призвичаїлося до таких перемін. Практичним результатом став той факт, що коли ми розмовляємо по телефону, ми входимо у стан, дуже подібний до певних магічних трансів. Наш розум переходить на іншу частоту, стає чутливішим до невидимого світу. Я знаю чаклунок, які завжди тримають біля телефону папір та олівець; розмовляючи з кимось, вони бездумно щось черкають на папері. Коли вони кладуть слухавку, то ті знаки, які вони нашкрябали, є, як правило, символами Традиції Місяця.

— Але чому карти таро відкрилися мені?

— Це велика проблема для кожного, хто хоче опанувати магію, — відповіла Вікка. — Коли ми виходимо на цю дорогу, то завжди маємо більш або менш виразне уявлення про те, що ми хочемо на ній знайти. Жінки переважно шукають на ній свою Іншу Частину, чоловіки — Могутність. Ані ті, ані ті не хочуть навчатися: вони хочуть лише здобути те, що поставили собі на меті здобути.

Але дорога магії — як і дорога життя взагалі — це завжди дорога до Таємниці. Чогось навчитися означає увійти в контакт зі світом, про який ми не маємо найменшого уявлення. Треба бути смиренним, щоб чогось навчитися.

— І пірнути в Темну Ніч, — сказала Бріда.

— Ти мене не уривай.

У голосі Вікки прозвучало стримане роздратування. Бріда помітила, що її розсердила не суть її репліки, — адже вона була цілком слушною. «Можливо, її дратує спогад про Мага», — подумала вона. Можливо, вона була колись у нього закохана. Вони приблизно одного віку.

— Пробачте, — сказала вона.

— Ет, пусте. — Бріда сама, схоже, була здивована своєю реакцією.

— Ви говорили мені про таро.

— Коли ти розкладала карти на столі, ти завжди уявляла собі те, що має відбутися. Ти навіть на думці не припускала, що карти можуть розповісти тобі власну історію. Ти тільки чекала від них підтвердження того, що ти вже знала, як тобі здавалося.

Коли ми почали розмовляти по телефону, я це помітила. І зрозуміла, що можу подати тобі певний сигнал і що телефон — мій союзник. Я почала занудну розмову й попросила, щоб ти розіклала карти й дивилася на них. Ти увійшла в транс, який спричиняє розмова по телефону, й карти повели тебе у свій магічний світ.

Вікка порадила їй дивитися у вічі людям, які розмовляють по телефону. Це дуже цікаві очі, сказала вона.

— Я хочу поставити вам ще одне запитання, — сказала Бріда, коли вони пили чай. Кухня Вікки була на диво сучасною й функціональною. — Чому ви не дозволили мені покинути дорогу, якою я так невпевнено йшла?

«Бо мені хочеться зрозуміти, що в тобі знайшов Маг, крім Дару», — подумала Вікка.

А вголос відповіла:

— Тому що ти маєш Дар.

— А звідки ви знаєте, що я маю Дар?

— Це дуже просто. По вухах.

«По вухах. Яке розчарування, — сказала Бріда собі самій. — А я думала, вона розгледіла мою ауру».

— Усі мають Дар. Але одні народжуються з уже розвиненим Даром, тоді як іншим — мені, наприклад, — доводиться багато трудитися, щоб розвинути в собі Дар. Люди, які народжуються з уже розвиненим Даром, мають мочки вух маленькі й прирослі до голови.

Інстинктивно Бріда доторкнулася до своїх вух. Вони справді були такими.

— Ти маєш машину?

Бріда відповіла, що машини не має.

— Тоді приготуйся витратити чималу суму грошей на таксі, — сказала Вікка, підводячись. — Тобі пора вже зробити наступний крок.

«Усе відбувається дуже швидко», — подумала Бріда й також підвелася на ноги. Її життя ставало схожим на ті хмари, які вона бачила у своєму трансі.

Пополудні вони доїхали до гір, які височіли за тридцять кілометрів на південь від Дубліна. «Могли б сюди добутися й автобусом», — подумки обурилася Бріда, розплачуючись за таксі. Вікка привезла з собою сумку з якимсь одягом.

— Якщо хочете, я зачекаю, — сказав водій. — Знайти інше таксі вам тут навряд чи вдасться. Ми посередині дороги.

— Не турбуйтеся, — відповіла Вікка на превелику полегкість Бріди. — Ми завжди знайдемо те, що нам треба.

Водій подивився на них із подивом і, круто розвернувшись, поїхав. Вони стояли перед евкаліптовим гаєм, що тягся аж до підніжжя найближчої гори.

— Попроси дозволу увійти, — сказала Вікка. — Лісові духи полюбляють чемність.

Бріда попросила дозволу. Гай, який раніше здавався звичайним гаєм, несподівано наповнився життям.

— Намагайся завжди перебувати на мосту між видимим і невидимим, — сказала Вікка, коли вони йшли між евкаліптами. — Усе у світі наділене життям, намагайся завжди перебувати в контакті з цим Життям. Воно має розуміти твою мову. І тоді світ почне набувати нової важливості для тебе.