Читати книгу - "Зоряні крила"

Його манера сидіти біля управління літака нагадувала Крайнєву Валю. Дівчина так само вільно, без напруження сиділа біля руля, навіть коли машина розвивала найбільшу швидкість.

В самій позі Волоха відчувалася велика зосередженість. Це було повне поєднання сильної волі пілота і переконливої потужності машини. Літак ставав ніби живою істотою, а мозком і серцем його був спокійний пілот Волох.

На сході почали з'являтися хмари. Спочатку прорізалися легкі хмарини. Вони насувалися швидко, ніби гнані сильним вітром. Десь далеко за ними Гнила гроза, її ще не було видно, але вона відчувалася там, за горизонтом, невидима, таємнича і грізна. Вони летіли просто на грозу, назустріч бурі, навіть приблизно не уявляючи її сили.

І грозовий фронт з'явився на горизонті. Темна смужка застелила імлисту лінію обрію. Вона виростала з дивовижною швидкістю і з літака вже здавалася грозою.

Юрій глянув на Волоха. Той сидів підкреслено непорушно. Жодна рисочка на його обличчі не зраджувала хвилювання. Він летів назустріч грозі так само спокійно, як ранком назустріч сонцю.

Волох вже не вперше літав у грозах. Снігові бурани заставали його у повітрі. Сліпим польотом пролітав він сотні кілометрів. Чи ж варто йому хвилюватися через цю грозу? Вона мине за три хвилини. Через неї вік на своєму літаку пролетить, як куля, і вихор від пропелера знесе з крил навіть найменші краплини дощу.

Вони летіли в грозу, і гроза летіла на них. Наближення її відчулося зразу — почало гойдати. Літака кидало вгору, і знову він падав униз, ніби в широченну яму. Його клало на один бік і потім несподівано перехиляло на другий. А хмара ще тільки насувалася, чорна і грізна, як тінь велетенської гори.

Волох спочатку хотів облетіти грозу, але горизонт уже зник. З усіх боків небо було затягнуте сірою пеленою.

Літака кидало все дужче і дужче — перед грозою йшли висхідні потоки повітря.

Тепер Волох уперто набирав висоти. Він хотів перескочити через грозу, хоч надії на це було мало. Машина йшла все вище і вище, стрілка на чорному циферблаті вже дійшла до чотирьох тисяч, а перед літаком все стояла така ж сама стіна мутиосірих хмар.

І тоді машина врізалася у потворні кучугури туману. В кабіні відразу ж стало темно. Стрілки і цифри засвітилися перед Волохом. За вікнами кабіни сірів густий темний туман. Літак немов стояв на місці. Тепер Волох дивився тільки на стрілки приладів. Літак кидало значно менше. Грому не було чути. Гроза проходила десь далі від них.

Раптом у кабіні посвітлішало, і літак виринув з туману. Сонце заграло на площинах крил.

Юрій глянув вперед і ахнув неголосно і трохи розгублено. Справжня буря починалася тільки зараз. Величезна друга хвиля йшла за першою хвилею хмар. Несамовиті вітри закручували туман у тугі чорні спіралі. Хмари ворушилися, темні і зловісні. Вони ніби закипали, піднімалися вгору, щоб раптом обвалитися з височини на вільний від хмар простір.

У Волоха міцно стислися губи. Рот його тепер здавався сірою рискою. Юрій глянув на нього, і почуття тривоги вперше торкнулося серця. Тікати було нікуди. З усіх боків нагромаджувалися височенні хмари. Переплітаючись одна з одною, помалу затуляли вони останні світлі місця. Іти вперед! Іншого шляху перед Волохом не було, і він пустив літака вперед, просто у вир чорних розлютованих хмар.

Важку машину підхопило, як трісочку, і понесло. Обвали вітру були сильнішими за мотор. Волох намагався тільки втримати літак. Зараз він не думав про те, куди летить. Була тільки одна думка — втримати літак в горизонтальній площині — важка пасажирська машина при такому вітрі могла не вийти зі штопора.

Тепер вони спинилися в справжній грозі. Глухий гуркіт грому, повторений багатократною луною, здавалося, перекочувався просто по крилах літака. Блискавки розривалися перед ними, пробиваючи, вузькі ходи серед хмар. Літак несло на південь. Волох уже давно втратив орієнтацію.

Так минуло майже півгодини. Півгодини несамовитого напруження нервів.

У пасажирській кабіні тихо плакала від жаху Яринка.

Літака кидало з боку на бік, і тонкі губи Волоха стискалися все міцніше.

Та ось вони вилетіли з грози, і сонце бризнуло у вікна веселим промінням. Волох зітхнув полегшено і раптом вилаявся: просто на них ішла третя хвиля грози. Вона була і справді страшною. Навіть Волох, спокійний і врівноважений Волох, трохи зблід.

Він не боявся за себе, але машина могла не витримати цієї останньої божевільної сутички. Крім того, в моторі почувся новий тон. Так, Волох мав усі підстави, щоб збліднути.

Він пустив машину просто вниз. Вій хотів попередити грозу і сісти на землю раніше, ніж хмари закриють виднокруг. Машина перейшла майже у піке. Повітря свистіло. Волох випрямив машину недалеко від землі. Хмари йшли над ними. Через дві хвилини було б уже пізно.

Юрій глянув униз і радісно скрикнув. Волох глянув і теж задоволено усміхнувся. Просто під ними зеленів невеликий аеродром, і велика біла літера «Т» лежала посередині. Маленький ангар сірів збоку. Навкруги, наскільки сягало око, зеленіли ліси. Було навіть дивно, як міг потрапити сюди, в лісові хащі, аеродром.

Через кілька секунд колеса літака черкнулися землі. Машина спинилася, і після бурі непорушність здалася особливо дивною.

Юрій вискочив на крило. Від ангара до літака бігли люди в зеленкуватосірих уніформах. На аеродром падала третя хвиля грози.

Задоволена посмішка з'явилася на обличчі начальника аеродрому, коли він почув, що сам Юрій Крайнєв власною персоною завітав до нього в гості. Так, звичайно, він чув про пана Крайнєва і дуже радий бачити знаменитого інженера на власні очі.