Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

— Він недавно з клініки, — спокійно сказав Олекса Петрович. — І потім… Йому розбили обличчя, він абсолютно не винен.

— Ага, ви смієте мені заперечувати? — тихо спитав начальник і ступив крок до Олекси Петровича. Темну нитяну рукавичку він натягнув сильніше, стиснув кулак.

Юрко завмер. «Зараз він уб'є Олексу Петровича», думав хлопець, дивлячись на широку, туго обтягнуту френчем спину начальника. Олекса Петрович здавався проти начальника школярем. Але в якусь невловиму мить, коли для удару було підведено вже руку, Олекса Петрович вихопив з кишені невеличкий пістолет і ткнув його начальникові в груди.

— Ви не вдарите мене, — спокійно сказав він, — один рух — і ви мертві.

Хвилину в кабінеті панувала тиша. Блідий Олекса Петрович все ще тримав пістолет перед грудьми начальника.

— Ага, — сказав начальник, скидаючи свою рукавичку, — я забув… Вас прислав Еріх?

— Про це начальникові інтернату забувати не годиться, — сказав Олекса Петрович, ховаючи пістолет.

— Ну, добре, — махнув рукою начальник.

Розмови їхньої Юрко не розумів — говорили вони німецькою мовою, — але був страшенно здивований: звідки взявся у Олекси Петровича пістолет? Ще більше його здивувала рішучість старого вчителя, і від цього випадку він ще більше став поважати Юрського.

Минуло кілька місяців. Юрко зовсім оклигав після хвороби. Він давно вже призвичаївся до солдатського режиму в інтернаті і з того часу, як переміг Осу вдруге, став зовсім своїм серед хлопців. А що всі в інтернаті мали прізвиська, то його називали Шакалом.

Вдень звичайний казармений ритм, навчання й робота не давали дітям часу на роздуми; нікого ні на хвилину не лишали на самоті — в цьому був весь сенс інтернатської системи. Але ночами Юркові часто снився вагон, обличчя хворої матері, батько перед столом комісії — і серце його починало щеміти.

Ні товариші по інтернату, ні Олекса Петрович не могли заглушити відчуття самотності, що завжди супроводжувало його. Все — від ранкової гімнастики, умивання по команді і жовтого, як плац, подвір'я, до казарменого ліжка, роботи на тютюновій фабриці і ненависних облич учителів — усе, все було чуже, нестерпне і важке, як камінь у дорозі.

Бували хвилини якогось особливого душевного стану, коли раптом, наче в дійсності, поставала перед очима рідна домівка, кам'яниста стежка під босою ногою, вперше нагріта весняним сонцем… Або літній полудень, море, ліниве й розморене спекою, біля хати милий мамин силует з піднятою догори рукою і рідний поклик: «Юро, йди їсти!»

А ти виходиш з моря і, захопивши штаненята, мчиш вибриком додому, а навкруги — стільки простору, сонця й вітру! І ні мурів, ні піщаного плацу — сама воля навколо тебе.

І страшно тепер подумати, що все це минуло назавжди і ніколи не вернеться, що не долине до твого слуху рідний мамин голос, що її вже нема на землі і що ти на все життя — один, один…

Дитинство! Ти найкраща і найсвітліша пора в житті! Світ ніколи не буває потім таким яскравим, таким таємничим і прекрасним. Яке б ти не було, для кожної людини ти — свято, сповнене сонцем, безтурботністю і тихою радістю від ненароком зловленого на собі закоханого погляду матері або батька. Так, ти найкраще і неповторне!

Але яке ж ти страшне, дитинство, без батьків, без рідного дому — в чужій Чужині! Як глибоко краються юні серця найменшою образою, як калічать їх несправедливість і жорстокість, як змушує страждати самотність! Лише в нелюда не здригнеться серце, коли він дивиться на чужу дитину, що поневіряється без батьків. Дитяче вразливе серце зносить усе найтрагічніше: замість захисту і поради, на чужині дітей чекає палиця, замість материного теплого слова — злий шепіт або лайка безсердечного вихователя. І черствіють дитячі душі, і ліплять з них, як з воску, все, що захочуть, підступні люди.

Ні, страшне ти, отаке безталанне дитинство! І краще б тебе не діждатися нікому…

Минуло чахле гамбурзьке літо, облетіло на подвір'ї інтернату листячко молодих кленів, і стало бридко дивитися на оцей мокрий чотирикутник, обнесений високим парканом.

На фабрику діти вже не ходили. Її розбили під час нічного нальоту англійці. Тепер взагалі часто бомбардують Гамбург — так що іноді доводиться цілі дні просиджувати в бункері.

Усі такі стривожені: і перехожі на вулицях, і вихователі в інтернаті, і самі діти. Принишкли, посерйознішали, наче ждуть, що ось-ось трапиться щось незвичайне. Похмурий ходив начальник інтернату. Він вже нікого не бив, мало кричав і помітно схуд. Лютувала одна фрейлен Бірке, але її вже не боялись так, як раніше.

Коли впав перший сніг, прийшов до них у неділю Борсуков. Очі в нього веселі, запорошена шапка на потилиці, а з обличчя він наче посвіжішав. Струшуючи шапку, він весело й гучно говорив:

— Сніг… Хіба це сніг? На землю злітає сірим і тане одразу. От у нас у Сибіру сніг! Аж голубий!

А по очах видно, дяді Андрію хочеться не про сніг говорити, а про те, що світиться радістю на обличчі, що заставляє його тихо всміхатися.

— Розумієте, — повернувся Борсуков до Олекси Петровича, що надходив, — наші ж прорвалися за Віспою, пруть, аж дим іде.

— Я знаю, — байдуже сказав Олекса Петрович. — Вчора Шверін взяли — перше місто на німецькій землі.

— Як ви думаєте? До Берліна доскачуть?

— Зразу?