Читати книгу - "Тиміш та Юрій Хмельницькі"

Того ж 1658 року Г. Стефана було скинуто з престолу, яким оволодів брат Роксанди — Стефаниця. Останній вирішив захопити Рашків і забрати сестру до Ясс, наміряючись у перспективі схопити Костянтина Щербана, однак зазнав поразки, більше того, дав привід козакам здійснити ще один похід на Ясси. Роксанда й потім жила у Рашкові і на початку 1660 р. послала свого слугу Георгія Каріазі до московського царя Олексія з тим, щоб він підтвердив її права на три маєтності (подаровані свого часу свекром). У травні 1660 р., а також у березні і травні 1664 р. вона знову писала до царя, просячи матеріальної допомоги і натякаючи на своє бажання жити в Москві, бо в Рашкові дійсно не припинялися воєнні тривоги, а всі її родичі повмирали. Просила вона і за чоловіка однієї із своїх служниць Василя Колачинського, який їздив до Москви у складі посольства Юрія Хмельницького, але через перехід останнього на польський бік Колачинського було арештовано і посаджено у в’язницю в Нижньому Новгороді.

Наступного року козаки промосковськи налаштованого полковника Василя Дрозда пограбували продовольчі запаси Роксанди, і вона була змушена звернутися до польських військ, але її листа було перехоплено. Дрозд прибув до Рашкова і наказав побити Роксанду, а все її майно конфіскувати. Але невістка гетьмана вижила після тяжких побоїв. Відомо, що вона листувалася з гетьманом Петром Дорошенком, а у травні 1666 р. повідомляла його про важливі новини у Молдавії. Вона зверталася й до царя з проханням про матеріальну допомогу у 1671 році. У 1679 р. її племінник став Вселенським (Константинопольським) патріархом під іменем Яків і перебував на патріаршому престолі майже 11 років із перервами (1679–1682, 1685–1686 і 1686–1690 рр.). Очевидно, ця обставина спонукала Роксанду повернутися в рідні молдавські краї. Певною мірою про це свідчить і її розписка на 100 лей, дана у 1686 р. ігуменові Галатського монастиря у Яссах. Роксанда осіла у місті Нямц, відомому славним Нямецьким монастирем, але й тут їй не вдалося уникнути лихої долі. Ян ІІІ Собеський відновив у 1689 р. війну проти Османської імперії, польські війська спробували повернути Молдавію під протекторат Речі Посполитої. Запалали молдавські міста… За свідченням молдавського літописця Йона Некулче, «зарізали тоді ляхи пані Рoксанду, дочку воєводи Василя, у фортеці Нямц» (це сталося до травня 1689 р.). Про смерть Роксанди і пограбування майна свідчив і її племінник — Константинопольський патріарх Яків у грамоті від 10.05. (30.04.) 1689 р. та молдавський господар Костянтин Кантемир у грамоті від 11(1).05.1689 року.

Тиміш Хмельницький прожив коротке, але яскраве життя. Про це свідчить і велика увага до його постаті тогочасних літописців та хроністів, як українських (Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко та ін.), так і зарубіжних. До постаті гетьманича не раз зверталися українські письменники, наприклад Михайло Старицький (трилогія «Перед бурею», «Буря», «Після бурі»), Павло Загребельний («Я, Богдан»), Роман Іваничук («Мальви»), а деякі навіть робили його головним героєм своїх творів: О. І. Рогова «Тиміш Хмельницький» (1918), Олексій Пахучий «Тиміш Хмельницький, син Богдана» (1992), Юрій Радзикевич та ін.

Наймолодший із усіх українських гетьманів Юрій Хмельницький був чи не найменшою дитиною національного героя України Богдана Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомко. Він народився у 1640 або 1641 році (деякі історики вказують навіть 1643 рік!), про що посередньо свідчать різні джерела. Так, відомий польський хроніст Веспазіян Коховський писав, що під час Чуднівської битви 1660 р. йому було 20 років.

Перші згадки про Юрія належать до сумнозвісного нападу Чаплинського на Суботів у 1647 році. У своїй скарзі на ім’я великого коронного гетьмана Миколи Потоцького від 13 березня 1648 р. Богдан Хмельницький писав: «Цей же п. Чаплинський образив мене, наказавши своїй челяді зловити на ринку мого сина, ще малого хлопця, а татаринові своєму — побити його, так що хлопець ледве живий лишився». Наслідком цього тяжкого побиття став хворобливий стан здоров’я гетьманича, на що він нарікав протягом усього свого життя, пізніше у нього виявилася епілепсія. Поза сумнівом, побої завдали майбутньому гетьману і тяжкої психічної травми…

Юрій Хмельницький дістав добру домашню освіту, у деяких своїх пізніших листах він постає як добрий знавець Святого Письма, охоче цитує, наприклад, 50–й псалом царя Давида, послання св. апостола Павла до коринтян тощо. Він міг читати й писати не лише українською, але й церковнослов’янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоча й поступався щодо цього батькові. Він добре володів пером, мав літературні здібності, що видно з образного стилю його листів. Учився Юрій Хмельницький у Києво–Могилянській академії (тоді ще колегіумі), але недовго, бо через погіршення його здоров’я Богдан повернув сина до Чигирина. По смерті батька гетьманич начебто знову вчився у Києво–Могилянській академії, яка отримала такий статус за умовами Гадяцького договору 1658 року. Пізніше, вже як гетьман, Юрій Хмельницький ствердив батьківський привілей академії, зазначивши, що він сам був колись її учнем. Відомо також, що одним з учителів гетьманича був там видатний український письменник, філософ і теолог, ректор Києво–Могилянської академії у 1658–1659 рр. Йоаникій Галятовський. Повернувшись додому, Юрій Хмельницький продовжив свою науку. В одному з документів 1656 року називається ім’я домашнього вчителя гетьманича — ченця Києво–Печерської лаври Іларіона Добродіяшка.

Про зовнішність Юрія Хмельницького можна судити з двох пізніших портретів, один з яких подавався у німецькій друкованій хроніці другої половини ХVІІ ст. «Teatrum Europaeum» («Театр Європи»), а другий — у літописі Самійла Величка. Не суперечить цим портретам і словесний опис зовнішності Ю. Хмельницького. Один із сучасників (Е. Трейнер) змалював Юрія «чорнявим юнаком 18 літ, скромним, мовчазним, що виглядав швидше монастирським послушником, ніж козацьким гетьманом і сином знаменитого Хмеля». Сорокарічного Юрія Хмельницького описали детальніше і в дещо інший спосіб: людина невелика на зріст, зграбна. Юрій мав дещо видовжене обличчя з невеликими, глибоко посадженими очима, які робили погляд гострим і дещо насмішкуватим, гострий ніс, маленький рот, чисте обличчя, невеликі вуса. Він був одягнений у жупан, шапку, оперезаний польським пасом, мав при собі шаблю, самопал і пістолі. Самійло Величко назвав у своєму творі гетьманича євнухом («з натури євнух»), але такий відгук літописця, що був вороже налаштований до Юрія Хмельницького,