Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Ось ще один епізод про сни. У мене був приятель на ім’я Дойч, його дружина походила з родини віденських психоаналітиків. Якось увечері ми довго говорили про сни, і він сказав, що у снів є значення: мовляв, сни — це символи, і психоаналіз уміє їх інтерпретувати. Я не дуже вірив у всі ці речі, але тієї ночі мені наснився цікавий сон: ми грали на більярдному столі у гру з трьома кульками — білою, зеленою і сірою — гра називалася «цицьки». Треба було загнати кульку в лузу: білу і зелену загнати виявилося легко, але сіра ніяк не йшла.

Я прокинувся — інтерпретувати цей сон було неважко: сама назва гри казала, що кульки — це дівчата. Що таке біла кулька, ясно: я потайки зустрічався тоді із заміжньою жінкою, яка працювала касиркою в кафетерії й носила білу уніформу. Із зеленою кулькою теж просто: два дні тому я їздив в автокінотеатр з дівчиною в зеленому платті. Але сіра, що, в біса, означає сіра кулька? Я розумів, що це має бути хтось конкретний, я відчував це. Схоже було на відчуття, коли згадуєш якесь ім’я, воно крутиться на язиці, але не можеш згадати.

Півдня я ламав голову, поки згадав, що місяців два-три тому попрощався з дівчиною, яка мені дуже подобалася, — вона поїхала в Італію. Дівчина була дуже милою, і я вирішив знову з нею зустрітися, коли вона повернеться. Я не знав, чи носить вона сіре плаття, але коли згадав про неї, стало ясно, що сіра кулька — це вона.

Зустрівшись із Дойчем, я сказав, що він, напевно, правий — в аналізі снів таки щось є. Але, вислухавши мій сон, він відповів:

— Ні, тут усе надто ідеально — дуже коротко й сухо. Зазвичай потрібен глибший аналіз.

Закінчивши МТІ, я почав шукати роботу на літо. Два чи три рази подавався в «Лабораторії Бела» і кілька разів їздив туди. Біл Шоклі, мій знайомий по лабораторії МТІ, скрізь мене водив і все показував, було дуже класно, але на роботу мене так і не взяли.

Деякі професори рекомендували мене у дві конкретні компанії: у «Бауш і Ломб», вони займалися оптикою і лінзами, і в Лабораторію електричних випробувань у Нью-Йорку. У ті часи ніхто не уявляв, що таке фізик і з чим його їдять, тож роботи для фізиків у промисловості не було. З інженерами все зрозуміло, а от куди приткнути фізика, ніхто не знав. Цікаво, що дуже швидко, після війни, усе стало навпаки: скрізь хотіли фізиків. Але в останні роки Депресії я не міг знайти роботу за спеціальністю.

Десь у ті часи я зустрів на пляжі в рідному Фар-Рокевеї старого друга, з якими ми разом виростали. Ми ходили в одну школу, коли нам було років по одинадцять-дванадцять, і дуже дружили. Нам обом подобалася наука. У нього була «лабораторія», і в мене була «лабораторія». Ми часто гралися разом і багато говорили про різні речі.

Ми, бувало, влаштовували вечори магії для сусідських дітей — показували хімічні фокуси. Мій друг умів ефектно виступити, і мені всі ці штуки теж подобалися. Ми показували фокуси на маленькому столі, по краях горіли бунзенівські пальники. Над пальниками ми ставили скельця від годинників (пласкі скляні диски), крапали йоду — і йшла красива пурпурова пара. Це справляло враження! Ми показували багато всяких штук — перетворювали «вино» на воду і робили інші досліди зі зміною кольорів. Під кінець ми робили фокус, побудований на ефекті, який самі відкрили. Я (потайки) опускав руки у воду, а потім — у бензин. Далі я «випадково» проводив рукою над пальником — і долоня загоралася. Плескаю в долоні — загорається друга. (Це не боляче, бо бензин згорає швидко, а завдяки воді руки холодні). Потім я махав руками, бігав і кричав: «Пожежа! Пожежа!». Глядачі дуже хвилювалися — така пригода. Усі вибігали з кімнати, і на цьому вистава закінчувалася.

Потім я розказував цю історію товаришам в університеті, а мені казали: «Дурня! Ти не міг цього зробити».

Я часто стикався із цією проблемою: як показати людям те, у що вони не вірять. Наприклад, якось виникла суперечка, чи витікає сеча під дією сили тяжіння, і я довів, що це не так, помочившись стоячи на голові. Іншим разом хтось заявив, що якщо прийняти аспірин і випити кока-коли, то людину охопить смертельна слабкість. Я сказав, що це маячня, і запропонував перевірити. Виникла суперечка, як пити: спочатку аспірин, а потім колу, спочатку колу, а потім аспірин чи одночасно. Я випив шість таблеток аспірину і три склянки коли, одну за одною. Спочатку проковтнув дві таблетки аспірину і запив їх колою, потім розчинив дві таблетки у склянці коли і випив, і нарешті випив коли і заїв двома таблетками аспірину. Весь час ці ідіоти були напоготові мене підхопити, коли я падатиму від слабкості. Але нічого не сталося. Пригадую, що я погано спав тієї ночі, але вранці прокинувся, ніби нічого не було, і зайнявся інтелектуальним трудом — працював над формулами т. зв. дзета-функції Рімана.

— Гаразд, хлопці, — кажу, — дістаньте бензину.

Вони дістали бензину, я опустив руки у воду в раковині, потім у бензин і підпалив… це було пекельно боляче! Річ у тім, що за цей час на тильній стороні долоні виросло волосся і волосинки діяли як гнотики, утримуючи бензин, тому він горів повільніше. Раніше волосинок не було, і бензин згорав моментально. Після цього експерименту волосинки на моїх долонях зникли назавжди.

Отже, зустрічаємося ми з товаришем на пляжі, і він каже, що знає, як покрити пластмасу тонким шаром металу. Це неможливо, відповідаю, пластмаса — діелектрик. Але він запевняв, що може покрити металом усе що завгодно; досі пам’ятаю, як він підняв персикову кісточку, всю в піску, і, намагаючись справити на мене враження, сказав, що може покрити металом навіть її.

І от приятель — дуже люб’язно з його боку — запропонував мені роботу — його крихітна компанія сиділа на горішньому поверсі будинку в Нью-Йорку. Разом зі мною нас там було аж п’ятеро. Його батько оперував грошима і числився, я думаю, «президентом». Мій приятель служив «віце-президентом», ще один хлопець займався продажами. Я працював «головним хіміком», а брат