Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Компанія справді винайшла спосіб покривати пластик шаром металу. Виглядало все так: спершу предмет покривали тонким шаром срібла, осаджуючи його у ванні з азотнокислого срібла і спеціального реагента (як роблять дзеркала); посріблений у такий спосіб предмет проводив струм, і його опускали в гальванічну ванну, де він покривався шаром металу.

Проблема полягала в іншому: як срібло прилипає до предмета?

Відповідь: погано. Усе дуже легко зішкрябувалося. Слід було придумати якийсь проміжний крок, зробити так, щоб срібло прилипало надійно. Усе залежало від матеріалу, який покривають. Мій друг з’ясував, що бакеліт (у ті часи цю пластмасу використовували скрізь) добре покривається сріблом, якщо його спершу обдути піском, а потім на багато годин занурити в гідроокис двовалентного олова, яке глибоко просотувалося в пори бакеліту.

Але цей спосіб добре працював тільки з деякими матеріалами. Постійно з’являлися нові види пластмас, як-от метилметакрилат (зараз його називають плексигласом), і їх ми ще не вміли покривати металом. Або ацетатна целюлоза, дуже дешева, — її ми теж спершу не вміли металізувати, але з часом знайшли спосіб: якщо спершу занурити її ненадовго в гідроксид натрію, а потім обробити хлоридом олова, то результат виходив окейний.

Із мене вийшов цілком пристойний «хімік». Мій козир полягав у тому, що наш «віце-президент» узагалі не знав хімії; він не проводив експериментів, а просто навчився робити це-то і те-то. Я взявся до роботи: розкладав зразки різних матеріалів у пляшки й заливав їх різними хімікатами. Експериментував і так, і отак, фіксував результати і врешті-решт знайшов спосіб металізації більшої кількості пластмас, ніж мій приятель.

Мені також вдалося спростити процес. Почитавши книжки з хімії, я змінив відновлювальний агент з глюкози на формальдегід і одразу осаджував срібло на сто відсотків, замість того, щоб потім видобувати срібло з решти розчину.

Я також розчиняв гідроокис двовалентного олова у воді, додаючи трохи соляної кислоти (я запам’ятав це з інститутського курсу хімії), тож етап, який раніше тривав годинами, займав тепер хвилин п’ять.

Мої експерименти раз у раз переривав «начальник відділу продажів» — приносив зразки пластиків від майбутніх клієнтів. У мене була система: усі пляшки акуратно стоять у ряд, усе підписано, а він каже: «Тобі доведеться перерватися — архіважливе завдання відділу продажів». Тож багато експериментів я проводив не один раз на різних пластмасах.

Якось ми потрапили у справжню халепу. Один художник робив картину для обкладинки автомобільного журналу. Він змайстрував із пластику дуже точну модель колеса і якось дізнався (можливо, віце-президент із продажу бовкнув), що ми можемо металізувати що завгодно. Ну, мистець і замовив металізувати колісний диск, щоб він аж виблискував на сонці. Колесо було зроблене з нового виду пластику, ми з таким іще не працювали і не вміли покрити його металом (власне, «продажник» і не знав до пуття, що ми можемо металізувати, а що — ні, і розкидався обіцянками), тож з першого разу нічого не вийшло. Щоб виправити результати першої спроби, треба було зняти старий шар срібла, а це не так просто. Я вирішив використати концентровану азотну кислоту — срібло вона зняла, але заодно наробила дірочок у пластмасі. Отак ми й погоріли того разу. Насправді в нас було багато таких веселих експериментів.

Хтось зі співробітників нашої «молодої динамічної компанії» вирішив, що час дати рекламу в журналі «Сучасні пластмаси». Деякі речі ми справді металізували дуже добре, на рекламі вони виглядали цілком переконливо. Була в нас і вітрина зі зразками продукції для майбутніх замовників — зовні все класно, але ж по рекламі не скажеш, наскільки міцно тримається цей метал на цьому пластику. Зразки були дуже якісні, але то був штучний товар, не серійний.

Уже після того як у кінці літа я перебрався в Принстон, компанія отримала велике замовлення на металізацію пластмасових авторучок. Дешева й легка срібна авторучка відтепер була доступна всім. Партію одразу розпродали, усі ходили із цими ручками, і мені було приємно це бачити, адже я знав, звідки вони взялися.

Однак компанія не мала великого досвіду роботи саме з тією пластмасою, або в ній був якийсь наповнювач (більшість пластмас не чисті, вони містять «наповнювачі», а в ті часи їхній вміст не дуже контролювали), і на чортових ручках виникали «пухирці». А коли у вас у руках предмет з «пухирцем», ви не можете його не обдерти. І всі знічев’я здирали зі своїх ручок цю срібну плівку.

Тепер компанія мала якось рятувати становище з ручками. Мій приятель вирішив, що їм потрібен великий мікроскоп і всяке таке. Не знаю, на що він збирався дивитися і навіщо, але всі ці «дослідження» влетіли в добру копійку. У результаті фірма погрузла в проблемах, так і не змогла виправити становище і прогоріла — перше велике замовлення стало для неї могилою.

Через кілька років я почав працювати в Лос-Аламосі і зустрів там чоловіка на ім’я Фредерік де Гофман. Він був ученим і до того ж добрим адміністратором. Де Гофман не міг похвалитися блискучою освітою, але йому подобалася математика, а брак виучки він надолужував наполегливою роботою. Згодом він став президентом чи віце-президентом фірми «Дженерал атомікс», помітною фігурою у промисловому світі. Але тоді це був просто дуже енергійний, відкритий до світу ентузіаст, який допомагав Проекту1 чим тільки міг.

Якось ми разом обідали, і він розповів, що до Лос-Аламоса працював в Англії.

— І що ви там робили? — питаю.

— Я працював над металізацією пластмас. В одній лабораторії.

— І як, виходило?

— Непогано, але були проблеми.

— Он як…

— Коли ми тільки починали розробляти технологічний процес, у Нью-Йорку з’явилася компанія…

— Компанія у Нью-Йорку?

— Так, вони називалися «Метапласт» і просунулися набагато далі, ніж ми.

— А як ви знаєте?

— Вони активно рекламувалися в «Сучасному пластику» і показували, що можуть металізувати. Так ми зрозуміли, що вони пішли вперед.

— А ви бачили який-небудь їхній виріб?

— Ні, але з реклами було видно, що вони відірвалися на цілий корпус. У нас був непоганий процес, але конкурувати з американцями не було сенсу.

— А скільки хіміків працювало у вашій лабораторії?

— Шестеро.

— А в «Метапласті», як думаєте, скільки хіміків було?

— О! У них, очевидно, був справжній хімічний відділ!

— А як, по-вашому, виглядали їхній головний