Читати книгу - "Щасливі кроки під дощем"

Старі тканини. Цокіт собачих кігтів по кам’яних плитах підлоги. Позаду бабусі, яка рвучко рухалася коридором, вона чула важке цокання дідусевого годинника, що відміряв час у тому байдужому темпі, що й за її минулого візиту десять років тому. Ось тільки кут огляду змінився: тепер завдяки зросту вона бачила над столами, де стояли бронзові коні – сумирні або ж застиглі в польоті через бронзові огорожі. На стінах висіли олійні малюнки з іншими кіньми: Моряк, Відьомська Примха, Велика Ведмедиця, неначе портрети з напівзабутими членами родини. Чомусь вони здалися їй заспокійливими. «Тоді я не нервувалася, – сказала вона собі. – Заради бога, це ж просто моя бабуся. Мабуть, сама нервується через те, що я в неї житиму, вигадує, як зробити мені зручно».

Та, схоже, вона неабияк добре це приховувала.

– Ми відвели тобі блакитну кімнату, – промовила бабуся, указуючи в бік кімнати в дальньому кінці поверху. – Опалення не бозна-яке, але я попросила місіс Г. розпалювати в тебе камін. І тобі доведеться користуватися ванною внизу, бо сюди гарячої води не подають. Я не можу дати тобі найкращу кімнату, бо в ній мешкає твій дідусь. А в тій, що внизу, на стінах цвіль.

Сабіна намагалася не тремтіти від тонкої холодної зневаги та обводила поглядом кімнату – цікавий гібрид 50-х і 70-х років. Блакитні шпалери в китайському стилі якось оптимістично римувалися із сучаснішим бірюзовим ворсистим килимом. Завіси, розшиті золотими парчевими нитками, волоклися по підлозі, немов зняті з набагато більшого вікна. Старий рукомийник стояв у кутку на жорстких кованих залізних ногах, а біля каміна висів тонкий блідо-зелений рушник. Над каміном пишалася акварель – кінь з візком, а на стіні біля ліжка – більший, погано виконаний портрет молодої жінки, імовірно, матері Сабіни. Дівчинка постійно озиралася, усвідомлюючи мовчазну присутність дідуся лише за кілька дверей звідси.

– У шафі вже лежить кілька речей, але має бути вдосталь місця для твого одягу. Це все, із чим ти приїхала? – Бабуся подивилася на її сумку, а потім озирнулася, ніби шукаючи інший багаж.

Сабіна зволікала.

– Ви маєте комп’ютер?

– Що?

– Ви маєте комп’ютер? – ще не договоривши, Сабіна збагнула, що вже знає відповідь. Слід було здогадатися із самого вигляду цієї кімнати.

– Комп’ютер? Ні, комп’ютерів тут немає. А нащо тобі комп’ютер? – різким, здивованим голосом спитала бабуся.

– Для електронної пошти. Просто щоб бути на зв’язку з домом.

Здавалося, та її не чує.

– Ні, – повторила вона. – Ніяких комп’ютерів тут немає. Зараз, якщо розпакуєш речі, ми вип’ємо чаю, а потім можеш піти й побачитися з дідусем.

– А телевізор тут є?

Бабуся кинула на неї пильний погляд.

– Так, телевізор є. У твого дідуся в кімнаті: він любить переглядати останні новини. Упевнена, ти зможеш час від часу позичати його.

Поки вони спустилися до вітальні, Сабіну вже накрило чорною хмарою депресії. Навіть поява місіс Г. – низенької, гладенької та запашної, як її домашній хліб і булочки, – не змогла поліпшити їй настрою, попри дружні розпитування про переправу Ірландським морем, здоров’я матері й чи задоволена Сабіна тим, як облаштовано її спальню. Цього було не уникнути. Схоже, Том тут наймолодший, а він же одного віку з її матір’ю. Тут не було ані кабельного телебачення, ані комп’ютера, і ще невідомо, де вони тримають телефон. А Аманда Ґаллагер неодмінно вкраде Діна Бакстера, доки Сабіна повернеться додому. Мабуть, таким і є пекло.

Коли вона знову зайшла до вітальні, не схоже було, що бабуся цьому зраділа. Під час їди та постійно оглядала кімнату невидющими очима, немов намагалася розв’язати якусь далеку проблему. Час від часу жорстко підводилася зі свого крісла, рвучко підходила до дверей і вигукувала якісь інструкції чи то місіс Г., чи то якійсь іншій невстановленій особі, і коли це сталося вчетверте, Сабіна вирішила, що бабуся не звикла до чаювань і для неї дещо обтяжливо сидіти тут з онукою так довго. Про матір вона не питала. Жодного разу.

– Вам не треба навідати вашого коня? – нарешті спитала Сабіна, вирішивши, що це буде легким виходом для них обох.

Бабуся глянула на неї з полегшенням.

– Так. Так, твоя правда. Треба перевірити, як там старий хлоп. Гаразд.

Вона встала, змахнувши крихти зі штанів, і собаки одразу підскочили, щоб обшукати килим. Бабуся покрокувала до дверей, а тоді обернулася.

– Хочеш подивитися? Піти зі мною й побачити стайні?

Сабіні не терпілося зникнути, щоб віддатися своєму бурхливому горю на самоті, але вона знала, що це буде сприйнято як грубість.

– Ну гаразд, – неохоче промовила вона. Страждання за Діном Бакстером зачекають іще пів години.

Віслюка давно не було («Ламінайтіс, бідолашний старий хлоп», – промовила бабуся, наче зрозуміла), але поза тим у дворі панувала знайома атмосфера. Тут явно було веселіше, ніж у будинку. Уздовж рядів стаєнь рухалися двоє худорлявих зсутулених чоловіків з колючими мітлами й грюкітливими відрами – ділили копицю сіна на квадратні частини, а позаду них кінські копита скребли по цементній підлозі чи гатили в дерев’яні дошки. На задньому плані тонкий деренчливий транзистор, балансуючи на перевернутому відрі, вивергав сумбурні пісеньки. Дивлячись на цю сцену, Сабіна неясно пригадувала, як її піднесли до однієї з дверей, а вона верещала від захвату й жаху, коли одна з величезних довгих морд визирнула з темряви, щоб поглянути на неї.

– Припускаю, що сьогодні ти надто втомлена для верхової їзди, утім я винайняла для тебе маленького охайного мерина з Нью-Росса. Він служитиме тобі, доки ти тут.

Сабіна широко розтулила рота. Їздити верхи?

– Я… я триста років не їздила, – затинаючись, промовила вона. – Із самого дитинства. Тобто… мама не казала мені…

– Що ж, пізніше підберемо тобі щось у взуттєвій коморі. Який у тебе розмір? Тридцять шостий? Тридцять сьомий? Мабуть, старі чоботи твоєї матері згодяться.

– То було років п’ять тому. Я це кинула.

– Так, намагатися їздити в Лондоні – суцільна нудьга, правда? Якось я була в тих стайнях у Гайд-парку. Довелося перетнути центральну вулицю, щоб хоча б трави дістатися.

Бабуся покрокувала через двір і висварила одного з робітників стайні за те, як він поклав солом’яний настил.

– Але я не певна, що мені справді цього хочеться.

Бабуся не чула. Узявши в чоловіка мітлу, вона короткими сердитими махами показувала йому, як треба підмітати.

– Послухайте, я… насправді, я більше не люблю кататися, – пролунав крізь шум голос Сабіни, тонкий та високий, і всі обернулися.

Бабуся завмерла на місці й повільно розвернулась обличчям до неї.

– Що?

– Мені це не подобається. Їздити верхи. Я… я, так би мовити, виросла із цього.

Двоє робітників перезирнулися, один – з натяком на зневажливу посмішку. Те, що вона щойно сказала, мовою Вексфорда явно розшифрували як «Я вбиваю немовлят»