Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Нас побудили пів на третю ночі й наказали не брати з собою жадних речей - навіть хлібака чи торби. Перед третьою годиною ночі ми вже були в горішньому кінці села, де сотенний поінформував нас про наше завдання.

Перша і друга чоти мали зайняти становища вздовж дороги, що йшла від Затварниці повз гору Маґурець. Третя і четверта чоти пішли розстрільною направо від села Гульське. Сотня Нечая мала зайняти позиції під горою від сторони сіл Криве і Творильчик, аж у глибину лісу до поляни, що сягає до села Яворець. Якщо б дійшло до бою між нами і більшовиками, сотня Нечая мала застукати більшовиків ззаду. Завдання нашої сотні - нагнати більшовиків на кулеметні застави сотні Нечая.

Сотенний Веселий пішов з першою і другою чотами. Третю і четверту вів політвиховник Хитроляс і старенький бунчужний волиняк (його псевдоніма вже не пам'ятаю). По розстрільній передано бойову кличку: запит - п'ятнадцять, відповідь - двадцять. Дані про розміщення і численність більшовицького відділу наш сотенний мав добрі, бо більшовики забрали з собою в партизанку кількох наших сільських хлопців, і вони передавали нам через селян інформації.

Наша розстрільна увійшла в молодняк і щезла між кущами. Було ще темно і важко було просуватися. Під ногами тріщав і шелестів хмиз. Тих з нас, що не привикли ходити лісом, гілки били в обличчя і здирали шапки. По двох годинах напруженого маршу ми сіли на відпочинок.

Далеко за горою сходило сонце. Його проміння просочувалися і до лісу. Наставав день. По лінії прийшов наказ продовжувати марш. Ми пішли далі гущавиною. Лісові дороги ми обминали з двох причин - поперше, на дорозі нас могли скорше побачити; подруге, дороги могли бути заміновані. По короткому марші новий наказ: кожна чота виставляє один рій і висилає його 50 метрів перед чотою. Таким порядком маємо йти, аж поки передній рій не завважить ворога або ворожого табору. Тоді чоти мали залягти і чекати дальшого наказу. Так мовчки просувалися ми ще досить довго. Сонце вже давно височіло над лісом, коли наш передній рій передав, що видно більшовицький табір. Від сотенного прийшов наказ - наступати! Ми обережно поповзли вперед і побачили колиби. В них тихо, ніякого знаку життя. Почекавши хвилину, ми вскочили поміж них. Всюди порожньо. Лише по закривавлених бандажах в колибах, по порозкидуваній амуніції видно, що тут недавно таборував ворог. Усі стежки на поляну забарикадовані великими колодами. Серед поляни височіла могила з написом російською мовою: "Тут лежать герої Радянського Союзу, що загинули за батьківщину і Сталіна в боротьбі проти українських буржуазно-націоналістичних банд". На вершку могили - висока п'ятикутна зірка.

Бій не відбувся. Ворог утік. Відпочивши трохи, ми повернулися до Гульського. А на другий день прийшли кур'єри від курінного Рена з наказом, щоб ми негайно верталися на Букове Бердо.

Наша сотня виструнчилася посеред села у трьох лавах на збірку. Нас обступили селяни. Політвиховник Хитроляс подякував їм за опіку над стрільцями і закликав, щоб не падали на дусі, бо український народ має своїх оборонців, має УПА. Він теж пригадав про обов'язок кожного українця збирати і зберігати для нас зброю. Селяни дивилися на нас із жалем, - вони з нами зжилися і під час нашого перебування в селі могли спокійно працювати.

Коло Руського і Дверника ми стрінулися з сотнею Байди, що йшла в напрямі села Ступосяни.

На Буковім Берді життя кипіло. Наше військо збільшилося ще на одну сотню. По Маґурі лунав крик і гамір, відбувалися завзяті вправи в стрілянні з гармат і рушниць.

Наша сотня розтаборилася в долині, у малому селищі Мучне. Це одне з найстарших сіл в околиці і пам'ятає ще напади татар. Селяни оповідали, що назва Мучне мала піти від того, що татари тут мучили людей. До нашого приходу це сільце зазнало чимало лиха від новітніх червоних татар.

Коло шляху старої залізнички, що нею колись возили дерево до тартаків, ми побудували колиби. Будували їх цілий день. Але ми ще й місця в них добре не загріли, як прийшов наказ: - в дорогу!

Ми мали перенести в Турчанщину якісь важливі речі і охороняти високих старшин з командування УПА. Наші колиби перебрала сотня Бурлаки, що якраз вернулася з-поза Сяну.

Наш маршрут ішов через село Дзвиняч Горішній, через гору Кичеру до Дидьова та через гору Черешеньку до присілка Полининське. Тут ми перейшли Сян і пішли повз Смільник до Журавина. Мешканці цього села свідомі і знайомі з нашими сотнями. Деякі хлопці з села проходили вишкіл на Буковому Берді. Люди заможні, приймали нас дуже гостинно.

З Журавина ми пішли наступного дня далі на схід. У селі Боберка ми перейшли річку Рика і дійшли до Дністрика Дубового. Тут наша сотня поділилася - чоти Крилача і Кудияра пішли до Вовча, а дві інші з сотенним до села Шандровець.

У горішньому кінці Вовча квартирувало багато мадярів. Не довіряючи їм, ми перейшли Дністер, який ділить село, і заквартирували в другому кінці Вовча. З нами був відділ польової жандармерії.

Наступного дня раненько ми пішли до села Розлуч, де на нас чекали зв'язкові. Вони провели нас лісами повз села Жукотин, Бережок і Смеречка до села Гвоздець. Мадяри тікали стрімголов. Ми не довіряли їм, тому старалися не зустрічатися з ними і маршували лісами та полями. За Дністром була вже фронтова лінія. Обминаючи села Млини і Стрілки, ми зайшли до Тисовиці. Тут не було мадярів, а селяни сказали нам, що за горою, в Лінині Великій і в Лаврові, є вже більшовики. Ліси тут досить великі і, якби було треба, ми могли б пересидіти в горах Пальчинських і Головні аж поки не перейде головна частина радянського війська. Фронт не тримався однієї лінії, бо