Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 97
Перейти на сторінку:
мої сло­ва.

- Зоня. Але вам це прик­ро?


- Прикро!


- Не гнівай­те­ся! - про­сив він. - Пра­ця ва­ша не на­хо­диться в негідних ру­ках.


- Але йшла че­рез негідні ру­ки!


- Забудьте це!


- Хіба мож­на?


- Можна. - І він усміхнув­ся. - Я аж опісля, зна­чить, по про­чи­тан­ню розвідки, довідав­ся, яким спо­со­бом во­на діста­ла­ся в Зо­нині ру­ки. Мені впа­ла во­на при­пад­ко­ве в ру­ки, але не жа­луй­те то­го. По­ба­чив­ши вас то­го ве­чо­ра, як ваші очі го­во­ри­ли об чімсь, чо­го по­се­ред без­душ­ної тов­пи не бу­ло, я знав, що кож­де мною по­чу­те слівце бу­ло неп­рав­дою, і я зро­зумів вас. Я знаю, що ва­ша пра­ця бу­ла пи­са­на «кров'ю ва­шо­го сер­ця», і я відчув, що му­шу вас пізна­ти; але тоді я не міг до вас підійти, му­сив відло­жи­ти це на дру­гий раз. Ли­ше од­но­го (до­дав по хвилі, ко­ли я мов­ча­ла) не ро­зумію: чо­му це ви, ма­буть замість mot­tо, [25] пок­ла­ли сти­шок над пра­цею:





Еs кlіngt mir oft im Her­zen


Wie ein ver­lo­re­ner Klang,


Der sich ver­ge­bens seh­net


Zu to­nen im Ge­sang




Ich kann das Li­ed nicht fin­den


Zu dem er ta­ugen mag,


Er wird wohl still verk­lin­gen


Im letz­ten Her­zen­s­c­h­lag… [26]




Слів не знай­ду я, щоб ви­лить


Душу пал­кую свою.


Мабуть, ця пісня зі мною


Ляже в мо­ги­лу мою.





- Він, прав­да, пе­ре­черк­не­ний цілком, од­нак ви хотіли йо­го пок­лас­ти?


- Я хотіла, - відповіла я, - я му­си­ла хотіти, хоч він і не має нічо­го спільно­го з те­мою розвідки. У ме­не бу­ва­ють не раз дивні, дивні чут­тя; не «чут­тя», - поп­ра­ви­лась я ми­мовільно, - ли­ше по­оди­нокі по­чут­тя, справді, не­мов які згуб­лені, заб­лу­кані в людськім серці то­ни, котрі не зна­ють, до кот­рої ме­лодії при­на­лежні, де їм прис­та­ти. Во­ни наст­ро­ю­ють ме­не так роз­пуч­ли­во! Чи ви бу­ва­ли з се­бе завсігди за­до­во­лені? - звер­ну­лась я жи­во до йо­го. - Завсігди? Чи вас не му­чить ча­са­ми ту­га ста­тись ще іншим? Ме­не му­чить! Тоді зву­ки том­лять ме­не. А відтак здається мені, що я од­на з тих на­тур, цеб­то од­на з тих не­удач­ників, котрі ніби до всього ма­ють хист, а про­те не до­во­дять до нічо­го! Це пе­ресвідчен­ня обнімає мою ду­шу яко­юсь ли­ховісною наміткою. Хто мені до­ка­же, що я не од­на з тих без­та­лан­них?


- Ваша пра­ця! - відповів він, вди­вив­шись в ме­не якимсь дов­гим, до­пит­ли­вим пог­ля­дом.


- Яка пра­ця? - спи­та­ла я іронічно. Він зчу­ду­вав­ся.


- Ну, я маю на увазі пи­сан­ня.


- Справді? Не що інше?


- Ні.


- Так я му­си­ла би цілком по­то­ну­ти в тій праці, що­би здо­бу­ти собі та­кий до­каз; цілою ду­шею, не роз­ри­ва­ючись!


- То по­тоніть!


- Я би хотіла.


- Зробіть це якимсь обов'язком для се­бе.


- О, цього не тре­ба, в ме­не є до­сить волі і я люб­лю пи­сан­ня так са­мо, як напр., і му­зи­ку, ли­ше що…


- Що?


- О нічо, нічо! - і тут я ур­ва­ла.


- Що? - до­ма­гав­ся він ціка­во.


- Я зроб­лю це якимсь обов'язком, - відповіла я з при­тис­ком, але я ду­ма­ла щось інше. Імен­но ду­ма­ла я, що мені годі то­ну­ти в упо­до­бан­нях, що до­ма слідять за мною, мов за зло­чин­ни­цею. Що тітка май­же бру­тальним спо­со­бом за­бо­ро­ни­ла мені «культ примх і ро­ман­ти­ки». А ко­ли ще Ле­на роз­повіла їй раз, що який­сь там «пан» кеп­ку­вав собі з моїх ідей, розк­ри­ча­ла­ся, що я відстра­шую же­нихів від її до­му. Що лю­ди го­тові по­ду­ма­ти, буцімто во­на впоїла в ме­не ті «ле­ген­ди», і що її донька теж та­ка…


«Щоб ти не посміла по­во­ди­тись після сво­го ро­зу­му, ко­ли тобі доб­ре!» - ка­за­ла. То­го не мог­ла я йо­му го­во­ри­ти. Я всти­да­ла­ся за тем­но­ту й бру­со­ватість [27] своєї рідні і за те, що я жи­ла в та­ких за­ви­си­мих, май­же негідних обс­та­ви­нах. Негідних тим, що я пе­ре­жи­ва­ла різні сте­пені упо­ко­рен­ня.


- Я бу­ду про те все до­би­ва­ти­ся сво­го, - ска­за­ла я, - до­ки не доб'юся.


- Не підда­вай­те­ся ніяким впли­вам, - обізвав­ся він, мов відчи­тав, що в моїй душі діяло­ся, - і кріпіть ва­шу ду­шу, зна­чить, - не будьте над­то враз­ливі на що­ден­щи­ну!


- Чи так мож­на? - спи­та­ла я йо­го вдру­ге з не­таєним зчу­ду­ван­ням.


- Можна.


- А те­пер… те­пер про­шу вас, зверніть мені мій зо­шит! - про­си­ла я. - Він дістав­ся без мо­го відо­ма в Зо­нині ру­ки…


- Оставте мені йо­го, він не має те­пер для вас вар­тості!


- Для вас мо­же він її ще мен­ше ма­ти.


- Противно. [28] Мені дає він знов до­каз, що існує рід інтелігенції, кот­ра ви­роб­ляється дійсно са­ма з се­бе й кот­ра вик­ли­кає пос­туп.


Живо й ско­ро по­ли­ла­ся вже на­ша дальша роз­мо­ва. Мені зда­ва­ло­ся, що я вже з ним дав­но знай­ома і лиш го­во­ри­ти з ним не ма­ла на­го­ди.


З йо­го бесіди дізна­ла­ся я, що він був соціал-де­мок­ра­том і за­горілим [29] пок­лон­ни­ком Марк­са. Що ожи­дав спасіння від соціалістів; що приз­на­вав ли­ше од­ну спра­ву, а то спра­ву соціалістів. - Все інше, - го­во­рив, - то­не в тій одній ве­ликій мо­гучій ідеї, є злу­че­не з нею ти­сяч­ни­ми не­ви­ди­ми­ми й не­роз­рив­ни­ми зв'язка­ми. - Вкінці спи­тав ме­не, що я про те ду­маю.


Я не ду­ма­ла нічо­го пев­но­го, не ма­ла досі жод­но­го яс­но­го ви­роб­ле­но­го су­ду; але я бо­яла­ся яко­гось ха­осу в бу­дуч­ності, кот­рий не­мов відчу­ва­ла, бо­яла­ся ца­рю­ван­ня ще груб­шої бе­зог­ляднішої си­ли, як досі.


- В вас го­во­рить ли­ше ва­ше тон­ке враз­ли­ве сумління, - відповів він не­тер­пе­ли­во на мої сло­ва, - але пер­ше всього пи­таю вас: чи ви віри­те в си­лу людської інтелігенції?


- Вірю; але вірю так са­мо і в си­лу прист­расті, що по­тя­гає інтелігенцію в свій вир, вірю в си­лу са­мо­любст­ва, вірю в нет­ривкість людської на­ту­ри.


- Щоби бу­ти дос­ко­на­лим, - відповів він, - тре­ба бу­ти філо­со­фом. Але об тім ви не ду­ма­ли, що чо­ловік не ви­ну­ва­тий то­му, яким став? Не ду­ма­ли, що він зав­дя­чує свою істо­ту то­му грун­тові й тій землі, на котрій ви­рос­тає, то­му сон­цю й теп­лу, що йо­го вигріває; тим обс­та­ви­нам, що йо­го ок­ру­жа­ють, опа­но­ву­ють. Об тім, ма­буть, не ду­ма­ли? Не ду­ма­ли та­кож, що нуж­да й роз­пу­ка зрод­жує в людській душі скор­ше злі, як добрі прик­ме­ти, що бор­ба за існу­ван­ня де­мо­ралізує? Я вірю в те й для то­го вірю, що з царст­вом соціалістич­них догм зрос­те прав­ди­вий пос­туп, що світло знан­ня й кра­си поллється ши­ро­кою струєю скрізь, і що аж тоді виб'є для всіх досі гне­те­них, не­вис­лу­ха­них і сла­бих го­ди­на дійсно лю­дя­но­го щас­тя, роз­ви­неться цвіт прав­ди­вої лю­бові! До­ро­га до та­ко­го жит­тя прос­та. Оскілько бу­де мен­ша­ти ви­зис­ку­ван­ня оди­ниці оди­ни­цею, оскілько бу­де мен­ша­ти ви­зис­ку­ван­ня на­ро­ду на­ро­дом, остілько

1 ... 11 12 13 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"