Читати книгу - "Людина, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Недовго по тiм усунено радника з служби… i гарнi, золотi часи, про котрi знав оповiдати вiн, його товаришi та добрi знакомi, - стали tempi passati! [24]
***
З чотирьох доньок була лиш найстарша i Iрина замужня. Перша вийшла за старого, однак багатого кавалера i проживала безжурно далеко вiд родичiв. Ледве що раз або два в рiк питала листовно, як живеться родинi. Тодi звичайно Олена вiдписувала їй точно й коротко. Обi сестри нiколи не годились з собою, а вiд часу, як найстарша вiддалась, вiдчужились ще бiльше. Тяжко приходилось тепер Оленi до неї i її мужа вiдсилати письмо, котре мало характер просьби. Той її швагер мав далеко вiд мiста кiльканадцять фальчiв [25] поля з обiйстям, i теє хотiла тепер панi радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали iншого виходу з лихих обставин. Частина пенсiї, котру з ласки полишено радниковi, була така мала, що ледве вистарчила б на життя одному. Крiм того, були в них ще й довги i, заки тих не сплачено, не можна було грошей обертати на iншi потреби. Довго треба було ждати на вiдповiдь, дуже довго, - аж i прийшла нарештi. Зять, хоч i неохотно, пристав на предложення своєї свекрухи i заключив тверду, некорисну для них угоду, котру однак i Олена мусила пiдписати.
Небавом вiдтак переселилася далеко-широко знана i поважана родина (з виїмкою наймолодшої доньки, котру найстарша забрала до себе: "заки зааклiматизуєтесь" - писала) в нужденне пусте село i почала нове життя.
***
Минув уже п'ятий рiк, вiдколи проживали на селi, вiдлученi вiд iнтелiгентного свiту, вiд усяких товариських зносин. Кождий виїзд у мiсто був сполучений з видатками, i для того вони рiдко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч i якутам малу суму грошенят вiдложити. Винаймленi поля приносили мало доходу, а про частiшу продаж яких-небудь продуктiв рiдко коли мож було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Вiн просиджував цiлими днями в нехарних [26] сiльських корчмах, п'ючи та сперечаючись з мужиками. Тут i вироблював їм рiзнi подання i суплiки та залагоджував i iншi справи, а за те платили йому мужики горiвкою або i грiшми, котрi вiдтак пропивав знов з ними. Нiхто не здержував його бiльше вiд такого життя. Коли при суперечцi попадав у злiсть, поводився наче божевiльний. Одного разу вернувся вiн бiльше, як звичайно, напiдпитку додому. На його вид впала радникова в таке роздражнення, що не могла спокiйно заховуватись. Вона лаяла, проклинала i казала йому назад вертати туди, де провiв цiлий день. На столi бiля нього лежав великий залiзний молоток; розлючений її словами, шпурнув ним за жiнкою. Близесенько бiля її виска пролетiв вiн i упав Оленi перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього i потрясла його сильними руками.
- Гадюко! - кричав вiн несамовитим голосом. - Кара божа! Вiдчепися, коли не хочеш почути отсього молотка, щоб раз назавжди успокоїлась!
Далi махнув за нею рукою, щоби її ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього i страшний зимний усмiх викривив їй уста.
- Зноси тягар, батьку, доки ще мати жиє. Не забувай, однак, що родичi виннi, коли дiти суть для них тягарем, - i вийшла.
Вона була тою, котра управляла цiлим господарством i на котрої плечах спочивав гаразд цiлої родини. Так - цiлої родини. Вiд двох рокiв проживала й Iрина при родичах, та вже вдовицею. А i наймолодшу Геню виекспедiйовано назад додому, - "щоби привикла до вiдповiдних обставин та мала образ своєї будучини", - як писала найстарша. - "За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру газдиню i охоронити її вiд усякої вищої освiти, котра в нашiй родинi вiдiграла таку нещасну роль…"
***
Була осiння сонячна днина… Пiзно по обiдi. В селi панувала тишина. Велика часть мешканцiв забралась на ярмарок, а й на полях не видко було нiкого. Давно позвожено. все додому, i далеко та широко видко було голий простiр, - далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був се вид. Мимовiльно зверталось око до темного дубового лiсу, котрий, припираючи до захiдної сторони села, становив для себе якийсь окремий свiт. Близько бiля нього йшла сiльська дорога i не один утомлений вандрiвник, не один робiтник звертав пiд старi дуби, щоби в їх тiнi вiдпочити. Осiннє червоно-жовте березове листя дрожало безнастанно на лагiднiм вiтрi i набирало при захiднiм сонцi рiшуче кривавої краски. Особливо ж вражала одна група берiз очi всiх прохожих. Вони росли на узгiр'ю, низько до землi схиляючи свої сплетенi вiти, i нiби умисне висунулись iз лiсової гущi, ближче до дороги. В ясних мiсячних ночах виглядали їхнi бiлi повигинанi пнi iз срiбним листям, наче грiзнi мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привiтливо. Се завважила, мабуть, i Олена, що вийшла отcе iз глибини лiсу та оглянулась за мiсцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, а не бачучи на нiй нiкого, усiла потрохи знеохочена…
Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п'ять рокiв глибоких слiдiв на її лицi? Так - i нi. Вона належала до тих щасливих, котрi не старiються скоро, на котрих лицi вiдбивалося, однак, духове життя. Потемнiло та обгорiло колишнє лiлiєвобiле лице. Бiля уст уклалась морщина, котрої перше не було i котра надавала тепер цiлому лицю вираз глибокого суму i утоми. Лиш очi сивi дивились однаково лагiдно. А що ще бiльше вчинив iз нею той час? Той, хто не проживав у безлюднiм мiсцi, вiдiрваний вiд усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустаннiй одностайнiй боротьбi з журбою, той i не в силi оцiнити наслiдкiв такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергiйних, а надто iдеально уложених натур - як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловiка вдоволити. Недбалим, до думання лiнивим, вона вистарчає; вдовольняє вона i мешканцiв мiста, що опускають галасливе товариство, щоби на свiжiм воздусi скрiпити зав'яле тiло; однак, нiколи не вистарчає вона для мислячих, дiяльних людей. Вiд днини до днини, вiд мiсяця до мiсяця примiчала Олена на собi наслiдки того тупого бездушного життя. I вона була остроумна i надто добре розумiла людську натуру, щоб не знати, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.