Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Я чув розмови про це.

— Віллі хотів дати свідчення про тих мерзотників. Але він відчував, що за ним стежать…

— Він звертався до поліції?

— Він про це зі мною не говорив. Казав, що чим менше я знаю, тим ліпше для мене.

Розповідь індуса здалася Казданові надто неймовірною. Він не розумів, чому органіст почувався в такій небезпеці через події, що відбувалися 35 років тому, й через судові переслідування, яких ніколи не було, бо звинувачувані повмирали природною смертю ще до їх початку, як це зробив Піночет кілька місяців тому.

— Він називав тобі якісь імена чи прізвища?

— Я повторюю, він нічого мені не розповідав. Але він боявся.

— Тобто ті люди знали, що він має намір дати свідчення?

— Так.

— І ти не маєш жодного уявлення, про що саме він збирався розповісти?

— Я знаю лише одну деталь: це стосувалося плану «Кондор».

— Чого, чого?

— Та ви нічого не знаєте.

Каздан підняв руку. Індус утягнув голову в плечі. Поруч із могутнім і кремезним вірменином він здавався крихітним.

— Ви знаєте лише насильство, — промурмотів Назер із відразою в голосі. — Віллі боровся проти таких людей, як ви.

— План «Кондор» — що це таке?

Маврикієць перевів дух.

— Десь у середині сімдесятих років диктаторські режими Латинської Америки вирішили об’єднатися, щоб усунути всіх своїх супротивників. У Бразилії, Чилі, Аргентині, Болівії, Парагваї та Уругваї створили щось подібне до міжнародної поліції, завданням якої було вистежувати представників лівих рухів, що оселилися у вигнанні. Вони шукали їх повсюди, й не лише в Латинській Америці, а й у Сполучених Штатах та в Європі. План «Кондор» передбачав виловити їх усіх, піддати тортурам, а потім знищити.

Каздан ніколи не чув про таке. Ніби кидаючи йому виклик, Назер додав:

— Увесь світ знає про це.

— А звідки Ґетц міг знати подробиці про ту операцію?

— Можливо, він щось чув, коли сидів у в’язниці. Або просто міг упізнати тих, що його катували. Людей, що відігравали важливу роль у тій операції. Не знаю.

— Коли він збирався дати свідчення?

— Не знаю, але він найняв адвоката.

— Тобі відоме його прізвище?

— Ні.

Каздан подумав, що слід би переглянути телефонні розмови Ґетца — якщо тільки старий гомик не був надто обережний і не користався вуличним телефоном-автоматом. Він уявив собі це параноїдальне життя, в якому той не довіряв нікому й нічому. Водночас він пригадав, що двері помешкання Ґетца не були замкнені на замковий засув. Трохи запізно він зрозумів, що їх відімкнув цей чоловічок.

— Ти мав ключі від помешкання Ґетца?

— Так. Віллі мені довіряв.

— А чому ти прийшов по свої речі?

— Бо не хотів, щоб мене приплутали до вбивства. Перед поліцією ти завжди винен. Я чужоземець. Я гомосексуал. У вашому уявленні я двічі винний.

— Я цього не казав. Де ти був сьогодні о четвертій годині дня?

— Ви мене підозрюєте?

— Де ти був?

— У турецьких лазнях на Великих Бульварах.

— Ми перевіримо.

Каздан сказав це машинально. Він нічого не збирався перевіряти з тієї простої причини, що в нього й на думці не було підозрювати в убивстві цього малого педика. Така думка не виникла в нього й на мить.

— Розкажи-но мені трохи, як вам жилось удвох.

Назер підвів одне плече й похитав стегнами.

— Ми приховували наші стосунки. Віллі не хотів, щоб про це знали. Я міг приходити до нього лише вночі. Він усього боявся. Думаю, що роки катувань завдали йому невигойної травми.

— Він мав інших коханців?

— Ні. Віллі був надто сором’язливий. Надто… чистий. Він був моїм другом. Моїм справжнім другом. А проте наші взаємини були важкими. Він не міг змиритися з тим, що я робив… на стороні. Він не мирився навіть із самим собою. Він осуджував себе за свою орієнтацію… Віллі катувала його власна віра, ви розумієте?

— Більш-менш. Жінок у нього не було?

Назер захихотів. Каздан провадив:

— Як ти думаєш, у нього могли бути вороги, не пов’язані з його політичним минулим?

— Ні. Він був лагідний, спокійний, великодушний. Він не скривдив би й муху. Він мав лише одну пристрасть: свої хори. У нього були плани опрацювати систему освіти для співаків, у яких ламається голос, але які хочуть і далі співати. Якби ви знали його…

— Я знав його.

Назер кинув на нього здивований погляд.

— Як ви могли…

— Облишмо. Коли ти щойно втікав від мене, ти біг прямо сюди. Ти знав це місце?

— Так. Ми приходили до цих басейнів з Вільгельмом. Нам було зручно ховатися тут і, розумієте… — Він знову захихотів. — Ми тут шукали гострих відчуттів…

Перед внутрішнім зором Каздана постало видіння: двоє чоловіків, що кохаються над масою зеленавої води. Він не знав, чи йому хочеться блювати, чи вибухнути сміхом.

— Дай-но мені твій мобільник.

Назер виконав його вимогу. Одним пальцем Каздан набрав власний номер і назвав себе «мент».

— Я вписав тобі свій номер. Коли пригадаєш щось істотне, зателефонуй. Мене звуть Каздан. Ім’я неважко запам’ятати, чи не так? Ти маєш житло?

— Так, у мене гарна кімната.