Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

- Тоді слухай…- смикнула вона мене за руку, притягнула до свого вуха й зашаруділа тихим голосом план дій по вигнанню паразитулі.

Ці сокровенні знання, я всмоктала в самий гіпокамп. Нічого особливого: магія слова, магічні вогонь, вода, камінь. Хоча комбінація Ctrl + Alt + Del легко може перевантажити Windows, а от необізнаним людям це теж може здатися маячнею.

- Дякую! – відповіла я за ці цінні знання, дістала гроші й залишила їх на столі. Жіночка продовжила бавитися камінцями.

- Все одно ти його не врятуєш, - буркнула вона, коли я повернулася виходити.

Спинилася й повільно повернулася знову до неї.

- Біда з ним. За ним ще один стоїть. Смерть за ним ходить. 

- Та вона за всіма ходить. Ще ніхто з цього життя живим не вибрався, - скептично оцінила я її одкровення.

- Я тобі все сказала! – розгнівалася жіночка.

І вхопивши за руку Еміля я швиденько витягнула його з хати, якомога далі від запаху свічок, м’яти й цієї гнітючої атмосфери, яка лізла під шкіру й забивала пори. На вулиці було добре, шмалило сонце, різноголосо співали птахи й в кронах дерев шумів вітер. Життя! Проте забратися від цієї хати мені теж хотілося. І розвернувшись на крихітному клаптику біля подвір’я я рвонула назад до траси.

  Мажорчик остаточно спав з лиця й сидів, як неживий, склавши на колінах руки. Доїхала до заправки, там десь поряд я бачила готель-ресторан, який скромно причаївся на п’ятачку біля лісу.

- Ходімо, - повернулася я до хлоп’яти.

- Куди? – набурмосився він.

- Туди! – мотнула я головою.

- Я не хочу! – засперечався він.

- Та я теж багато чого не хочу, а треба. Ходімо, треба трохи перепочити й поїсти чогось би не завадило. Заодно й план дій обговоримо, - пустилася я упрошувати, невблаганного.

З машини він все ж вийшов і на деякій відстані пішов за мною. Ресторан в цю пору був напівпорожній, тільки кілька чоловіків обідали. Знайшла поглядом місце в куточку, культурно так посадила Еміля. Хто ж знав, що він такий вразливий? Ой, я могла, звісно, припустити таку думку, зважуючи, що він живе на пігулках. Але не склалося. А тепер він весь пригнічений, депресивний і поглинутий ні разу не життєрадісними думками. Халепа!

- Пані, а можна нам…- поринула я у вибір різномаїжжя.

  А що? Смачна їжа – робить нас щасливими. Емілю я теж зробила замовлення. Й поки панночка, побігла тішити кухаря, совість мене трішки поколупала і я все ж завела розмову про сьогоднішнє. Треба якось сказати хлопцю, що та жіночка – далека від поняття норма, я теж не зовсім в порядку, але в цілому жити можна.

- Еміль, глянь на мене, - попросила я. Та де там! Погляд опущено додолу й вигляд нещасного янголятка, якого раптово у пекло засунули. – Слухай, у мене до тієї бабки, шаманки чи відьми був корисний інтерес, я хотіла ідею. І я не очікувала, що креатив пожене її кудись далі. Якось не сприймай близько те, що почув, - бовкнула я.

А він нарешті підняв голову і якась беззахисність майнула в його очах. А в моїх грудях таки завозилося, як ведмідь в барлозі, почуття провини. Все. Довела дитину. В його душі й диявол ноги переламає, а тут ще і я зі своїм іскристим океаном містичної дурні…Ось тому відьми й нікого не рятують…- затягнуло мене в чорне болото думок.

- А що якщо вона правду сказала? – з викликом прижмурив він очі.

- Вссс! Та навіть годинник який не працює, два рази в день показує вірний час. Що тут гадати? Ми всі помремо. Ясно, що колись помремо. Ще ніхто вічно не жив. Тут безпрограшний варіант.

- А ти умієш заспокоїти, - фиркнув він, як помийний кіт у якого була дуже важка доля.

- А ти умієш нервувати, - розвела я руками. -  Усі ми не без гріха.

- Мій брат помер, - ледь чутно вимовив він. – Це я винен в його смерті.

- Стій! Стій! Я от не готова це чути. Я не знаю, що робити з тією інформацією.

І як тільки я це сказала, він знову заповз у свою мушлю. Пху, в мене вже скоро буде покруч мислення від спілкування з цим мажорчиком. Що не скажу, виходить все гірше. Ну як так можна?

Звісно, їли ми мовчки. Ну як їли, я наминала, а він скорботно водив виделкою по тарілці. Зате ясно, чого це я, паняночка зі спокусливими жіночними формами, а воно - бліда міль, яка ще й десь по дорозі, схоже, влушпарилася в сосну головою. Але мовчить і то радість. Є шанс, що ні я йому, ні він мені не нанесемо моральну травму. У мене і свої вистачає. А у провалля його біди я й занурюватися не хочу.

 Після ситної їжі, всередині потепліло і навіть накрапало радості і оптимізму. Ну принаймні в мене, бо злидня так і залишилася голодною і злою. Поки я сьорбала свою каву, він обпікав мене сердитим поглядом. І тільки за це, я замовила ще одну чашку кави.

- Не луснеш? – процідив він крізь зуби.

- І не сподівайся!

Їхали ми далі в дзвінкій атмосфері тиші. Мажорчик щось там наклепав у своїй голові, тим і тішився. А я все думала про паразитулю. Було страшенно цікаво чи спрацює спосіб її вигнання і якщо не спрацює, то що робити далі? Умію я перед собою нетривіальні завдання ставити.