Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Попри всі авторські побоювання, експерименти явно сприяли популярності, як і той факт, що Кінґ залишався простим у спілкуванні своїм хлопцем, готовим розмовляти з інтерв’юерами найдрібніших журналів, щиро ставився до читачів, а у книжкові тури країною їздив своїм ходом — на мотоциклі (правда, щойно зміг, Стів купив собі дорогого Harley-Davidson, але то вже деталі). Та найбільше прославили Кінґа численні екранізації — вдалі чи невдалі, зате оперативні, адже з’являлися за рік або два після друку романів. І не лише романів: наприклад, із чотирьох повістей збірки «Чотири сезони» екранізовано три, і всі вони стали культовими фільмами: «Втеча з Шоушенка», «Здібний учень» і «Залишся зі мною». Останній, до речі, є улюбленою екранізацією самого Стівена. Обігнавши навіть Шекспіра й Агату Крісті, Кінґ став рекордсменом Книги рекордів Гіннеса як найекранізованіший автор у світовій літературі. Ба більше, після стартової екранізації, як правило, з’являлися телевізійні адаптації, а тепер ми маємо новий виток появи кіноверсій, у яких спецефекти стають дедалі страшнючішими. Наприклад, «Керрі» була екранізована зразу 1976-го, потім був телесеріал 1990 р., кіноадаптація 2013 р., а невдовзі запланована ще одна. Подібне трапилося з «Кладовищем…» та «Воно»; думаю, далі ми побачимо нові версії й інших сюжетів.

Крім Браяна де Пальми («Керрі», 1976 р.) і Стенлі Кубрика («Сяйво, 1980 р.), Кінґа екранізували не менш потужні режисери, як-от Джордж Ромеро («Калейдоскоп жахів», 1982 р.; «Темна половина», 1992 р.), Девід Кроненберґ («Мертва зона», 1983 р.), Джон Карпентер («Крістіна», 1983 р.), Роб Райнер («Залишся зі мною», 1986 р.; «Мізе-рі», 1990 р.), Браян Сінґер («Здібний учень», 1998 р.), Френк Дарабонт («Втеча з Шоушенка»; 1994 р.; «Зелена миля», 1999 р.; «Імла», 2007 р.) та Майк Фленеґан («Гра Джералда», 2017 р.; «Доктор Сон», 2019 р.). Найбільше зняв Мік Ґарріс («Сновиди», 1992 р.; «Протистояння», 1994 р.; «Автострада», 1997 р.; «Сяйво», 1997 р.; «Верхи на кулі», 2004 р.; «Відчай», 2006 р.; «Мішок з кістками», 2011 р.). Окрім купи пародій у геловінських серіях «Сімпсонів», існує кілька справжніх анімаційних короткометражних екранізацій Кінґових сюжетів. Навіть у нас є: 1986 р. на «Київнаукфільмі» мультиплікатор Михайло Титов зняв «Битву» (за оповіданням «Поле битви»). А зовсім недавно права на екранізацію Кінґового оповідання «Велотренажер» купив за 1 $ іще один українець — режисер-початківець Валентин Лавренюк.

Одну стрічку за своїм текстом Стівен Кінґ зрежисував власноруч — «Максимальне прискорення» (1986 р.). Цікавий, але виснажливий досвід, як потім зізнається сам автор, тому перше, із чим зав’язав Стівен, була кінорежисура. Утім, надалі він часто виступав співсценаристом, а також зіграв більше десяти камео у фільмах за власними книгами: наприклад, він був диригентом у мінісеріалі за «Сяйвом», людиною біля банкомата в «Максимальному прискоренні», фармакологом у «Схудлому», священником у давнішому «Кла-довищі домашніх тварин», продавцем із секондгенду у «Воно-2» та фермером із «Калейдоскопу жахів», де став харчем для інопланетної рослини.

За увесь час Кінґ пошкодував лише про одну роль — і то не в кіно, а в рекламі кредитки. До речі, це єдина реклама, в якій він знявся. Стівен із підсвічником спускається темними сходами готичного замку й говорить: «Знаєте, скільки страшних романів я написав? Я дуже дратуюсь, коли мене не визнають. Але в мене є картка American Express. От без неї життя було би справді жахливим».

Тим часом життя Кінґа стає дедалі цікавішим. 1988 р. Королівська Шекспірівська трупа зі Стредфорду на Ейвоні робить за «Керрі» виставу, яка тримається на сцені упродовж трьох тижнів — значний термін для консервативної Британії. Ще далі — того ж року «Керрі» перетворюють на бродвейський мюзикл. Його успіх незначний, і постановок лише три, але ж сам факт!

Атакують фанати. Із симпатичного парканчика довкола дому Кінґа постійно відпилюють кажанів та інші детальки, тому господар вирішує пустити крізь нього струм — доволі стильно, як для автора горорів, хіба ні? Проте письменник також намагається брати конструктивну участь у житті тамтешньої громади. Наприклад, 1983 р. Кінґ дізнається, що через фінансові труднощі ось-ось припинить існувати місцева радіостанція WZON. І справа навіть не в тому, що там працює його швагер, — радіостанція транслює рок-н-рольні та рокові композиції, під які Стівену добре пишеться. Що ж тут робити? Кінґ викуповує радіостанцію і просить працівників нічого не змінювати у її форматі. Наступних сім років увесь колектив забезпечує Стівену комфортну для письма музику, а він їм — робочі місця. Як побачимо далі, у Кінґа взагалі сентимент до радіо. Зараз вони з Табітою володіють уже трьома FM-станціями.

Не менш ефектні жести стосуються й іншого Кінґового захоплення — бейсболу. Стів давній і постійний уболівальник бостон-ської Red Sox (кажуть, найлегше Кінґа зустріти на їхніх матчах), сам непогано грав на аматорському рівні, а пізніше навіть тренував шкільну команду свого сина Оуена. Для ефективніших тренувань Стівен профінансував будівництво стадіону в Банґорі вартістю 1.2 мільйони. На честь мецената споруду неформально називають «Полем криків».

Кінґ не любить говорити про своє сімейне життя, вважаючи його доволі тривіальним, і так само не рекламує власну благодійну діяльність. Утім, вона занадто масштабна, аби залишитись непоміченою: 7 мільйонів місцевому медичному центру, півтора — на нову бібліотеку, постійна підтримка рідного універу, кризового центру захисту жінок, притулків для бездомних і т. д. Жартують, що кожному би штату такого письменника.

Але сімейне життя Кінґів не було аж таким безхмарним. Письменник ніколи не приховував, що активно вживає алкоголь, проте замовчував, що присів іще й на кокаїн. Таббі бачила стан чоловіка і вряди-годи скандалила, проте довгий час навіть погрози, що вона піде геть, не діяли. Стівен, звісно, боявся можливих наслідків безконтрольної пиятики, про що ми чудово знаємо з низки його романів, починаючи від «Сяйва», але ще більше він боявся письменницької кризи. Страх, що відмова від алкоголю й інших засобів розширення свідомості призведе до творчого занепаду, паралізував численні спроби зав’язати. Кінець 80-х Кінґ зустрів на піку слави та піку залежності.

Перше перезавантаження: абстиненція

У мене враження, що Стівен Кінґ згадує про ті часи із тривожною радістю — приблизно так ветерани говорять про затяжні бої, у яких їм пощастило вижити. Він викурював по дві пачки цигарок на день і випивав по ящику пива (24 бляшанки!) за ніч, а вживання кокаїну не регулював узагалі. Втім, думаю, алкогольне навантаження було ще більшим — тут віриш Венді Торренс, яка описує звичний темп Джека: «Чарка перед тим, як вирушати до