Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Академії. Два-три пива за обідом у Стовінгтон-гаусі. Три-чотири мартіні перед вечерею. Ще п’ять чи шість під час перевірки учнівських робіт. По вікендах іще гірше». Лайза Роуґак, біографиня Кінґа, зазначає, що в ті часи він, як правило, бував тверезим не більше трьох годин на добу. Сам Кінґ каже, що з пиятикою ще так-сяк, а коли приблизно 1978-го (бачимо, що вже після «Сяйва») на голлівудських кіновечірках його підсадили на кокаїн, наркотики стали повсякденним досвідом. Тобто все, що написано у 80-х, створено під кокаїном. Або ж — усупереч йому.

Якщо в нас виникає спокуса оголосити спиртне та наркотики (бо марихуана та ЛСД додавались, хоч і не так регулярно) справжніми джерелами Кінґового натхнення — от, мовляв, нюхнув і полізли монстри, — то цьому є принаймні три заперечення: у зав’язці Кінґ не перестав писати, він не став писати менше та не почав писати гірше.

Отже, якась виняткова роль алкоголю та кокаїну в успішності письменника — це точно міф, адже творча криза трапилась вельми коротка: лише 1988-го, тобто один рік після повної відмови Кінґ не писав. Але це дрібниця. Кожен аспірант знає, що після фіналу дисертації рік нічого не хочеш, а тут чоловік зупинив письменницький марафон тривалістю майже в 15 років. З 1989-го тексти з’являлися знову зі стандартною інтенсивністю один-два романи на рік. Крім того, не заперечиш, що в наступні десятиліття створено не менш потужні твори, а окремі, як-от «Зелена миля», «Мішок з кістками», «Історія Лізі», «Під куполом», «11/22/63» — узагалі геніальні.

Роуґак наполягає, що алкоголь / кокаїн були просто перешкодами здоров’ю, які Кінґ успішно усунув. «Тому я, бляха, ще живий!» — вигукує він в одному з інтерв’ю. Але до натхнення вони не мали аж такого стосунку. Справжнє джерело плідності письменника, — вважає Роуґак, — у колосальній кількості його фобій, більшість з яких виникла ще в дитинстві. Ну нормальний такий психоаналітичний підхід. Кінґ боїться змій, щурів, павуків, літаків і психоаналітиків, а також темряви, числа 13 та замкнутих приміщень. А ще смерті та творчого безпліддя. Словом, страхів маса, проте він знає, що з ними робити: усі травми та тривоги можна перенести на папір, і це їх хоч на трохи нейтралізує. Алкоголь і кокаїн також були стоперами страхів і панічних атак, але далі Стівен чудово обходиться без них завдяки письму і бейсбольному адреналіну.

Мені, щоправда, не здається, що ті речовини аж так нічого не важили в усій справі Кінґової родючості, та й роль фобій я також би не абсолютизував. Якби не алкоголь, ми б точно не мали «Сяйва», а без кокаїну вряд чи матеріалізувалася б зловісна тінь Енні Вілкс. І не тому, що ці речовини якось допомогли, — просто інакше Кінґ не мав би таких досвідів і породжених ними нових страхів.

Відмова однозначно порятувала здоров’я Стівена, а допомога знову надійшла від Табіти. Одного дня 1987 р. вона організувала щось на кшталт товариського суду над дебоширом і алкоголіком, привівши до чоловіка кількох найближчих друзів і дітей (тату, не пий!) і висипавши перед ними всіма його тижневий запас порошку та приголомшливу кількість зіжмаканих бляшанок з-під пива. Ультиматум «або-або» було поставлено, проте Кінґ уже був готовий до такого повороту подій і якийсь час жив у його передчутті. Цілком можливо, що Стіву просто набридло пиячити та вживати.

Кінґ зав’язав зразу й назавжди. Пройшов хороший курс реабілітації та почав швидко відновлюватися фізично — зокрема, схуд більш як на 15 кг. До речі, тоді ж він (добровільно) зголив бороду. Психологічні ставки були значно вищі: Кінґ був готовий перестати писати взагалі. Якщо алкоголь і кокаїн дійсно живили натхнення, то Стівен вважав за краще припинити творчість, щоби, як він скаже пізніше в інтерв’ю, бачити, як дорослішають його діти.

«У 25 починаєш розуміти, — говорить Кінґ, — що секс — це не єдина справа, заради якої ми живемо. Хотів би я зараз мати ту когутячу впевненість у собі, яку мав, коли мені було 30». І врешті: «Все змінюється, коли ти поволі входиш у тихі води 40-річчя». Якраз тоді той заплив починався. Письменник розпорядився прибрати гігантський дубовий стіл, про який він колись мріяв і який придбав 1981-го. Дім тепер був для сім’ї, а не для письма. Щоби перевірити, чи творчість досі можлива, Стівен винайняв невеликий офіс, викупивши занедбані приміщення казарм котрогось там полку на глухій околиці Банґора (офіс і тепер там, що спантеличує і засмучує охочих поговорити журналістів). Словом, Кінґ підійшов до дійсності стоїчно й був готовий до повної ізоляції від свого давнішого життя. Щоби вижити. І він вижив.

А припинити писати йому просто не дали. Пропозиції надрукувати оповідання, зробити сценарій для ТБ, дати давнішу книжку для екранізації надходили щомісяця і щотижня. Тому наступного після відмови року Кінґ вже підписав низку нових контрактів. 1989-го американський клуб «Книга щомісяця» анонсував своїм передплатникам 12 книжок Стівена Кінґа, чотири з яких мали бути зовсім нові. Обіцянка була виконана 1992 р., коли з’явилися «Темна половина» (1989 р.), «Нагальні речі» (1991 р.), «Гра Джералда» та «Долорес Клейборн» (1992 р.). Навіть перераховані щойно книжки засвідчують, що Кінґ таки повернувся.

1990-го Кінґові запропонували те, про що він давно мріяв, — писати для The New Yorker. Тоді ж автор зробив іще одну колись відкладену річ — видав повну версію «Протистояння». Doubleday спокутувало давній гріх і зробило 400 000 примірників у твердій палітурці, які розійшлися ще до кінця року. 1250 копій було видано у шкіряній оправі. А для фанів, які хотіли знати, що нового додалося в порівнянні з версією 1978 р., довелося заснувати окрему гарячу лінію: 1-800-Stand.

Кінґ, можливо, трохи ностальгує за часами старої-доброї пиятики, коли каже, що хороший автор має пити не постійно, а помірковано, або що, на відміну від галюциногенів, алкоголь є благородною отрутою, яка в невеликих дозах дає відчуття новизни та свіжості; проте до тих своїх досвідів Стівен більше не повертався. Натомість він рухався далі.

Кінґ перестає з’являтися на конвентах фантастів і горор-ве-чірках, де існує спокуса випити (він повернеться в тусовку кілька років потому, коли загроза більше не буде актуальною). Тепер у нього вужче коло друзів, бо оминає колишніх товаришів по чарці, а також новий літературний агент — Артур Б. Ґрін, який представлятиме інтереси Кінґа наступних 25 років. Проте письменника вже й не треба особливо просувати: попит на нього стабільний. Наприклад, 1995 р. американські книгарні реалізували сумарно 25 мільйонів Кінґових книжок, а наступного