Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Я й досі в Харкові: і не знаю, чи скоро зможу вирушити звідси. Причини: я не вільний формально, порушувати справу невчасно, а амністії мене жодні не торкнулися. Це одно. Друге: Харків тепер значно жвавіший з культурного боку, ніж Київ… Він оживає усіма сторонами. Потроху, правда, але оживає. А Київ, як переказують, ще й досі спить. Отже, для мене з цього боку є більше рації поки що бути тут, бо культурне життя дає мені змогу якось перебиватися матеріяльно. Я працюю у «Вістях» і в «Селянській Правді». Амплуа моє – редактор мови. Працюю дуже багато – цілими днями, бо «не будеш работать – не будеш кушать». Праця, як бачиш, не цікава, але тепер ще цікавішої не знайдеш. Гнітить мене найбільше те, що я не маю жодної вільної хвилини, щоб щось написати свого, або хоч прочитати. Так іноді уривками що-небудь черкнеш, але до друку воно тут не підходить. Заробляю я середнє. Платні дістаю в довійськових карбованцях – 55–60 к. за місяць. Та ще порядкові за редагування. Прожити можна. Живу з дружиною у її батьків. Дружина так саме працює в кооперативній установі. Тяжкувато, що й казати, але перебиваємося. Шлюб особливих радощів не дав. Скоріш навпаки. Не думай, що які-небудь «сімейні недоразуменія»… ні. З цього боку все благополучно. Навіть занадто благополучно. А ти ж знаєш, що благополучіє з цього боку таким як я не до смаку. Не з того матеріялу я зроблений. Та отак сидиш та й крутить тебе, та й вертить тебе: «Та, ну чого ж бо воно так ото все благополучно?!» Щодня тобі кава й кава! Та іноді так тобі галасануть хочеться: «Та дайте ж хоч раз квасу! Хоч бурякового!!» Взагалі – поживем-побачим.

Ляля, Соня, Карабай і Люська (новоє проізведеніє) в Харкові. Переїхали оце нещодавно з Ізюма. В Червоному Хресті живеться їм круто. Обоє служать. Лялька виросла, висока, цибата. Худа дуже. Перенесла вона тяжкий тиф. Ускладнень нема ніяких. Але одгодувати її треба. Бо після тифу, звичайно, не можна було дати їй того, що треба було дати. Їсти обмаль. Це одно. По-друге: вчити її треба. Книжок вона не має. Незабаром я їй книжок куплю, про це ти не турбуйся. І щодо їжі. Я б, звичайно, їй допоміг, але не знаю, як з цього боку підійти, щоб не образити Соні etc. Справа це тендітна, але ось потепліє – буду її брати до себе на довший час, хай так поживе тиждень у мене, тиждень там – воно і не помітно буде, а я, гадаю, годуватиму її краще, бо заробляю більше. Трохи в мене умови до виховання не так, як слід, бо я цілими днями працюю, та й жінка. А родичі – вони з українського їй нічого не можуть дати. Хоч, звичайно, жодної образи чи чого такого іншого не може бути… За це я ручуся… Найкраще, певна річ, як би можна було тобі її взяти. Коли зможеш – візьми. А коли ні – будемо гуртом якось тут рятувати. На осінь, коли вони будуть у Харкові, я настоюватиму, щоб її віддали до школи. Хай потроху втягується. Дівчинка вона, видно, розумненька… Я оце сьогодні балакав із Сонею, що їй треба. Треба всього. І білизни, і одежа, і черевики, і калоші. Убрання (верхнє й плаття) тяжко там тобі купити по мірці, так кажуть, щоб прислав матерії. На черевики обіцяли дати мірку. Я завтра її візьму і вложу сюди. Панчох їй також треба…

Садовий старий у Харкові. Він завхозом у [Померках] на дачі ВУЦВК. Живе гаразд. Сім’я в Св. Горах, власне жінка, а діти з ним. Ліда вийшла заміж за лісничого в Богуславі. Живе добре. Прізвище його Мартинюк. Про твоїх і про своїх не знаю нічого. Не пишуть. Катя виїхала з чоловіком до Мелітополя. Була в мене восени і після того ні слуху ні духу.

Із товаришів у Харкові Юрко, Всеволод. Люд у Пархомівці. Живуть не погано. Назар хворів на черевний тиф. Тепер у Бережівці – поправився. Решта здорові всі. Галя, за останніми відомостями, була в Кремінчуці. Маруся мала і Надя в Київі на Назаровій квартирі. Нічого не пишуть. І від Тосі і від Проні давно вже не маю жодних звісток. Маруся велика, кажуть, у Лубнях. Вона одружилася з тим, що я його прізвище забув. Валя вийшла заміж. За кого – не знаю, бо не писала про це. Просила вона pardon’у за те, що не писала, взагалі, чого вона мені написала останнього листа, я не знаю. Я їй відповів, але вона знову мовчить. Чудне щось. Та хай їм біс!

Книгоспілка. Так я й не знаю точно, чи затвердили її статут, чи ні. У січні був у мене Полонський. Клопотався тут про статут. Поїхав і не зайшов перед од’їздом. Казав, що мають затвердити. Там ще буде велика тяганина з майном, бо за його держуться і Вукоспілка і Всевидат. Іван Костьович там же. Він і не кидав справи. Мих[айло] Мих[айлович] зовсім одійшов і з нього всі страшенно незадоволені. Гадаю, що справа безперечно відновиться. Але це все робиться дуже й дуже поволі. Незадоволені вони й тобою, що не мають нічого від тебе.

Щодо висилки тобі книжок, напишу їм. Постараюся розшукати тут ті, що ти просиш. Може знайду що-небудь. Але з книгоспілчанських видань тут тяжко роздобути, бо їх на ринок пускали дуже мало і тут їх зрідка можна побачити.

Становище на Вкраїні дуже й дуже сумне. Напевно ти читав у часописах про голод. Запоріжжа, Одещина, Катеринославщина, Херсонщина – це цілковитий жах. В газетах не перебільшено. Поїли собак, котів. Трапляються випадки людожерства. Гине десятки тисяч люду. Не можна, звичайно, описати всього того страхіття, що твориться. Треба бити в дзвони, бо самі ми не врятуємося тут. Я не знаю, чого закордон нічого не робить. Кинути треба всякі політичні симпатії й антипатії і рятувати людей. Невже поглухли всі там, що не чують наших тут зойків. Ми маємо відомости про промови Нансенові в Манчестері й по инших місцях про голод на Надволжі. Все це правда. У південній Україні друге Надволжя. А вони там балакають.

Ти пишеш, щоб дати тобі список учених, письменників і т. п., щоб допомогти їм. Всім треба допомагати. Всі недоїдають. Зерна треба для засіву, бо коли навесні не обсіємося, всі погинемо. З України кладовище залишиться. Треба кричати, писати, говорити, щоб допомогти.

В Київі Кримський, Тутковський, Зеров, Тичина, Алешко і багато інших. В Харкові Хоткевич, Багалій, Сумцов, Алчевська… Та хіба можна всіх перелічити…

Ну, що ж тобі ще написати? Хіба