Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

Присутні всім своїм виглядом давали зрозуміти, що я чужий на цьому святі життя, мовляв: «Жалкій нєудачнік-артістішко, не чєта новому срєднєму классу, строящєму плани обустройства собствєнного жилья с іспользованієм соврємєнних строітєльних матєріалов і битовой тєхнікі».

Слово «євроремонт» тільки починало входити в лексикон українців.

Другу спробу примирення зробив саме на Водохреща. Завітав прямо до «Калини» і, гордо замовивши в Сашка-бармена сто грамів «Фінляндії кренбері», сів у залі кондитерської, чекаючи, коли сполохані офіціантки скажуть дружині, що її чоловік у залі закусює горілку тарталеткою з полуницями.

Вона вийшла десь за півгодини, коли я вже замовив собі третю порцію «Фінляндії». Богема, бля!

Ми поговорили трошки за столиком, а потім вийшли на морозне повітря, бо Марина захотіла покурити свою тонку ароматизовану цигарку.

— Так що, розлучення? — спитав прямо.

— Ти хочеш?

І хоч ще з армії не курив, попросив у неї цигарку. Відламав фільтр, тріснув сірничком, ще раз тріснув, з третього запалив.

Згадалося, як я вперше побачив Марину. Вона мила вікна в нашій аудиторії, на Хрещатику, стоячи на високій парті. Мала найкращі в інституті ноги. А наше весілля, а перший секс, а народження доньки?

— То як? — тугою цівкою випустив я дим з рота.

— Від тебе все залежить. Як сприйматимеш мене такою, як я є, то житимемо далі...

— А яка ти є? — подивився я на нею з викликом. — Морда розцяцькована, кофта уродська (на ній дійсно якась варварська мохерова кофта з довгим ворсом й вицвілими рожевими трояндочками).

— Пішов ти на хуй, аристократ сраний. Півника йди краще грай...

— Та краще я все життя півника гратиму, ніж стану таким, як твій Сашка-бармен.

— А ти Сашку не чіпай, він для Софійки тепер за тата, бо бачиться з нею частіше, ніж ти...

— То, може, ти трахаєшся з ним, курво?

— А хоч би і трахалась, тобі яке діло до цього...

Словом, я тоді не витримав, вдарив навідліг по плечу (не в повну силу, але так, щоб уляпалась у стінку). Від слабкості власної вдарив. Від немічі. Хотів схопити за горло, але вона вправно копнула мене коліном по яйцях, а потім почала відбиватися своїми довгими ногами у вульгарних замшевих ботфортах. Ногами, які я так любив пестити, цілувати, відчувати їх на собі і під собою, ніжитись у їхніх обіймах після бурхливого сексу.

Сука!

У ніч на Водохреща накрив Київ лютий холод.

Він прийшов з північного сходу і температура за декілька годин упала до мінус двадцяти.

Розхристаний і геть п’яний, стояв я на оглядовому майданчику біля Верховної Ради з пляшкою оболонського пива в руці, раз у раз вигукуючи якісь непристойності на адресу Марини.

Стояв, матюкався, дивлячись у прозору далечінь лівого берега, який мерехтів тисячами затишних ліхтарів.

Люди за вікнами ходили по квартирах у м’яких капцях, заварювали чай, читали газети, дивилися телевізор, гралися з пухнастими котами, смоктали карамельки, чухали животи і вмощувалися спати. І не було їм жодної справи до мене.

У глибокому темно-синьому небі плавав гострий серп убутного місяця, а зорі були геть не діамантовими, а якимись штучно-цирконієвими, бо виблискували занадто яскраво. Небо було абсолютно байдужим до мене і Київ був абсолютно байдужим.

І я побіг, хапаючи ротом і грудьми морозне повітря. Крізь Марийський парк, стадіон «Динамо», Чортів міст, Філармонію, дискотеку «Жаба», пам’ятник Магдебурзькому праву.

Біг на набережну, де колись Почайна втікала в Дніпро і де майже тисячу років тому Володимир хрестив Русь, аж поки не зупинився на кам’яному парапеті.

Непорочно біла, міцно напнута шкіра великої ріки утікала вдалечінь аж до протилежного берега, де на Центральному пляжі похилені й самотні в снігових кучугурах тулилися одне до одного старезні явори та вільхи, тьмяніли скелети облізлих металевих парасоль.

Сніг випав тільки вчора, але крига на Дніпрі вже стояла. Тільки біля свай Пішохідного мосту вирувала відкрита вода.

«Ну що, сцикотно перейти Дніпро по кризі?» — народився десь у шлунку ущипливий голос.

Я глянув на годинник. Майже десята вечора. Самий пік, коли воду скидали по каскаду водосховищ.

«Ну то й хрін з ним, утоплюся то втоплюся», — подумав я ступаючи на лід.

Глава сьома

— А далі, що було далі?

— Оскільки зараз я перед тобою, то можна дійти висновку, що я, принаймні тоді, хе-хе, не втопився.

Ми з Катериною сидимо на кострубатих дубових лавах за розлогим столом у невеличкому пабі на Роял Майл і поволі цідимо світле пиво з високих, довгих склянок по два з половиною фунти за пінту.

У справжньому комині затишно потріскують дубові дрова. У кутку — велетенське опудало африканської горили. Поруч — сертифікат, який стверджує, що це опудало власноруч набив у 1828 році видатний натураліст, а на той час студент Единбурзького інституту Чарльз Дарвін.

Не знаю, наскільки документ відповідає дійсності, але паб дуже старий, або, як кажуть зараз, «атмосферне місце». Це Катерина мене сюди привела. Здається, у неї є нюх на подібні місця.

За стійкою, періодично ніжно торкаючись один одного руками, гомонять два жевжики в сірих майках з надписами «Eton high school» в однаково круглих окулярах. Один тлустий, другий тендітний.

«Типові геї дуже схожі на пацюків зі своїми видовженими черепами та близько посадженими очима», — розглядаю я геїв.

Праворуч від нас за довгим столом — висушена синюшна дама з крючкуватим носом і товстий пан з обличчям, укритим відразливими бородавками, дуже схожий на жабу. Обговорюють з пакистанцем у білому тюрбані чиєсь весілля. Але той тільки на перший погляд здається пакистанцем, бо має абсолютно європейське обличчя і французький акцент. У розмові часто прослизають такі слова, як: «меррід», «чарч», «вайф-хазбенд», «хауз», «мані» та «ітс вери імпотент».

— Прикольне місце, — розглядаю я старовинну гравюру в нас за спинами. На ній дві постаті у саванах на тлі королівського замку. В одної на грудях табличка «Black death», у другої в руках чорний прапор. Гравюрі понад триста п’ятдесят років (якщо вірити даті «1645 рік»).

Час від часу я нахиляюся до свого наплічничка, потайки сьорбаючи «Українську з перцем».

— Ти й тоді пив горілку з пивом, коли хотів утопитися, — завбачливо попереджає Катерина, коли я рушаю до стійки за