Читати книгу - "Зламані янголи"

— Шнайдер теж її носить, — зауважив я.

— Шнайдер… — із сумнівом промовила вона. Вочевидь, вона й досі сприймала його як Менделя. — Шнайдер — покидьок.

Я глянув далі вздовж узбережжя, туди, де Шнайдер якось аж надміру шумно клепав щось у шатлі. Прийоми, якими я повернув психіку Вардані на поверхню, не припали йому до душі, а моє прохання тимчасово залишити нас самих біля вогню сподобалося йому ще менше.

— Справді? Я гадав, що ви з ним…

— Ну… — вона трохи подивилася в вогонь. — Він — привабливий покидьок.

— Ви знали його до розкопок?

Вона хитнула головою.

— До розкопок ніхто нікого не знав. Туди просто отримують призначення і сподіваються на краще.

— Вас призначили працювати на узбережжі Данґреку? — невимушено спитав я.

— Ні, — вона зіщулила плечі, ніби змерзнувши. — Я — магістр Гільдії. Я б могла отримати роботу на розкопках на рівнинах, якби захотіла. Але обрала Данґрек. Решта команди складалася з призначених туди дряпунів. Моїм мотивам вони не повірили, але всі до одного були молоді та завзяті. Гадаю, навіть розкопки з дивачкою — це краще, ніж жодних розкопок узагалі.

— А які у вас були мотиви?

Запала довга пауза, впродовж якої я подумки кляв самого себе за обмовку. Запитання було щире: більшу частину своїх знань про Гільдію археологістів я здобув із популярних нарисів її історії та періодичних успіхів. Я ще ніколи не зустрічав магістра Гільдії, а те, що міг розповісти про розкопки Шнайдер, явно було профільтрованою версією почутого в ліжку від Вардані та спотвореного відсутністю ґрунтовніших знань у нього самого. Я хотів почути всю історію. Але допити, мабуть, були чи не єдиним, чого Таня Вардані мала більш ніж удосталь під час інтернування. Ледь помітне підвищення різкості в моєму голосі, напевно, вразило її, наче бомба-мародер.

Я спробував надумати, чим можна доповнити речення, аж тут вона урвала мене голосом, якому зовсім трохи не вистачало до рівності.

— Вас цікавить корабель? Це Менде… — вона почала знову. — Це Шнайдер вам про нього розповів?

— Так, але говорив він якось нечітко. Ви знали, що корабель тут буде?

— Конкретно про нього — ні. Але це було логічно: рано чи пізно це мало статися. Ви коли-небудь читали Вицинського?

— Чув про нього. Теорія ядра, так?

Вона здобулася на кволу усмішку.

— Теорія ядра не вигадана Вицинським — вона просто всім йому завдячує. Вицинський, як і дехто інший у ті часи, казав, що все, що ми наразі довідалися про марсіян, свідчить про суспільство, значно більш роздроблене, ніж наше. Самі знаєте: крилаті та м’ясоїдні, походили з повітряних хижаків, майже без жодних слідів зграйної поведінки в культурі.

Полилися слова — в ній непомітно прокинулася лекторка, і шаблони розмовного мовлення почали зникати.

— Це вказує на необхідність у значно більшому особистому просторі, ніж потрібно людям, і загальну некомунікабельність. Якщо хочете, можете уявити їх собі хижими птахами. Самотніми та агресивними. Те, що вони взагалі будували міста, свідчить про те, що їм вдалося принаймні частково перебороти свою генетичну спадщину, можливо, так само, як люди наполовину притлумили ті ксенофобні нахили, які нам прищепила зграйна поведінка. Від більшості експертів Вицинського відрізняє думка про те, що ця схильність була притлумлена лише настільки, щоб об’єднання у групи стало досить бажаним, і що з розвитком техніки вона могла повернутися. Ви мене ще слухаєте?

— Просто не прискорюйтеся.

Насправді я не плутався, а дещо простіше з цих відомостей уже чув у тій або тій формі. Але Вардані під час розмови помітно розслаблялася, а що довше це тривало, то вищими ставали шанси на те, що її відновлення буде стабільним. Уже під час короткого вступу до лекції вона пожвавішала, почала жестикулювати, а її обличчя з відстороненого стало зосередженим. Таня Вардані мало-помалу повертала собі своє «я».

— Ви згадували теорію ядра, але це — безглузда варіація на тему, то грані Картер і Богданович розбазарили роботу Вицинського над марсіянською картографією. Розумієте, у марсіянських мап є така особливість: там немає спільних центрів. Хоч куди йшли команди археологістів на Марсі, вони завжди опинялися в центрі мап, які відкопували. Всі до одного поселення малювали себе просто посередині своїх мап, завжди зображали себе найбільшою плямою, незалежно від реального розміру чи найімовірнішої функції. Вицинський стверджував, що це нікого не має дивувати, оскільки це узгоджувалося з уже наявними в нас уявленнями про мислення марсіян. Для будь-якого марсіянина, що креслив мапу, найважливішою точкою на цій мапі неодмінно була та, де перебував її творець на момент роботи. Картер і Богданович лише застосували цей принцип до астрогаційних мап. Якщо кожне марсіянське місто вважало себе центром планетарної мапи, то кожна колонізована планета, своєю чергою, мала вважати себе центром марсіянської гегемонії. Отже, те, що Марс на всіх цих мапах було позначено великою плямою просто в центрі, з об’єктивної точки зору не означало нічого. Марс цілком міг бути нещодавно колонізованою глушиною, а справжнім ядром марсіянської культури буквально могла бути будь-яка інша пляма на мапі.

Вона зневажливо скривилася.

— Ось вона, теорія ядра.

— Ви, здається, не надто переконані.

Вардані випустила в ніч хмарку диму.

— Ні. Як казав тоді Вицинський, то й що, блін? Картер і Богданович зовсім не вловили суті. Визнавши правильними твердження Вицинського про просторове сприйняття марсіян, вони мали б також зрозуміти, що поняття гегемонії, ймовірно, взагалі було відсутнє в марсіанській системі координат.

— Ой-йой.

— Отож-бо, — знову квола усмішка, цього разу більш вимушена. — Тут і почалася політика. Вицинський офіційно заявив, що хоч де зародилася марсіанська раса, немає жодних причин гадати, ніби вони надавали материнській планеті більшої ваги, ніж, цитую, «абсолютно необхідно з точки зору початкової фактографічної освіти».

— «Мамо, звідки ми взялися?» Щось таке.

— Точно, щось таке. Його могли показувати на мапі, «ось звідки ми всі колись пішли», але позаяк «де ми зараз» набагато важливіше на практиці, з побутової точки зору, вшанування материнської планети, вочевидь, далі не заходило.

— Вицинський, бува, не думав відмовитися від цього погляду як від органічно та невиправно нелюдського?

Вардані уважно поглянула на мене.

— Як багато ви насправді знаєте про Гільдію, Ковачу?

Я підняв вказівний і великий пальці, трохи їх розвівши.

— Вибачте, я просто люблю вимахуватися. Я зі Світу Гарлана. Десь тоді, як я став підлітком, пішли під суд Мінору та Грецький. Я був у банді. Стандартним способом довести свою антисоціальність було вирізати у громадському місці повітряне графіті про їхній процес. Ми всі знали протоколи засідань напам’ять. У публічному зреченні Грецького дуже часто траплялася фраза «органічно та невиправно нелюдський». Здавалося,