Читати книгу - "Зона досяжності"

Віктор Васильович уваги на цей обстріл не звернув. Це ж вам навіть не гумові кулі.

Ноутбук зненацька коротенько вискнув і перейшов в економний режим. На селекторі потухли усі індикатори. Електрику вибило, чи що? Але, не звертаючи на це уваги, Лариса Леонідівна продовжила, машинально дослухаючись до метушні,що знялася в коридорі:

— Отже, наскільки я зрозуміла, це телефонний розіграш був. Він у вас як кваліфікується? Перекваліфіковувати не будете?

— Воно, шановна, — зітхнув слідчий, — і було б це майже безневинним розіграшем, якби не скористався наш технічно підкований жартівник закритими міліцейськими каналами. Де, до речі, можна не лише гременецькі, а й усі інші телефони відомчі взнати.

— Це, звісно, сумно, але…

Метушня в коридорі ставала гучніша. Електрика не з’являлася.

— Звісно що сумно. Бо інформація, Ларисо Леонідівно, про начебто присутність на нашому вокзалі начебто кримінального авторитета, як і наказ про його затримання, були надіслані з номеру… двісті сорок шість, двадцять три, сорок шість.

Головного редактора наче голоблею по голові приголубили.

— Та ні, не може бути! Не здатний на це Веселин! — І знову потягнулася до селектору, зовсім забувши, що він не працює. — Зараз ми все з’ясуємо, але цього, повторюю, не може…

Грюк!.. Двері розчинилися так швидко, що аж вітерець по кабінету майнув. Обличчя Раїси Черевик, що вросла в темну дверну пройму, було кольору білої цегли, з якої зводилась більшість будинків Гременця. І яскраво підфарбовані червоним губи на цій бліді масці здавалися величезною кривавою раною.

— Що?! — привстаючи з крісла, видихнула Лариса, чомусь ясно розуміючи, що усі неприємності тільки розпочинаються.

— Т… т… Грєбньов… — трусилася Райка. — Т… т… там… — І раптом заревла ледь не басом: — Уби-и-ило! Убило Васька-а-а-а!!!

IV

— Таким от чином, Михайле Ісаковичу, — покрутив великими пальцями рук, складених на столі, Шестун. — Звісно, усе це дуже нагадує нещасний випадок і офіційно слідство дотримується цієї версії, втім… Втім, особисто в мене залишаються певні сумніви.

— Але ж, Вікторе Васильовичу, я так розумію, що ваші особисті сумніви не завадять закриттю справи? Он і в прокураторі так кажуть.

Слідчий припинив вправи зі своїми пальцями і тужно подивився кудись у куток кабінету.

— Не завадять, — зітхнув. — Якщо, звісно, не з’являться нові обставини.

— Та які такі обставини! — спробував обуритись Нейман. Це в нього вийшло вдало. — Які такі обставини?! Давайте тоді кримінальну справу відкриємо проти виготовлювача зарядного пристрою. Який в нього телефон був? «Нокія»? От «Нокію» й будемо переслідувати. За усією строгістю закону.

— Та до чого тут ті японці, — ледь скривився Шестун.

— А до того, що ізоляція в них неякісна! Он, як ізоляцію їхню прошило.

— Михайле Ісаковичу, — докірливо зиркнув слідчий на генерального директора «Рандеву», — ви ж сам колишній інженер. Якісного радянського розливу. Тож чудово розумієте: яка ж це мала бути напруга, щоб пробити пластмасову облуду зарядного пристрою! Та так пробити, щоб ще й людину просто на місці вбити.

Нейман повертів шиєю, намагаючись послабити вузол краватки. Напруга. Так. Тут міліція права. Він ледь не застогнав, згадавши ядучий сморід пластмаси в приміщенні кореспондентів і скоцюблене, якесь умить зменшене, тіло на його долівці. Правиця в тіла була обвуглена і спечена з тим, що раніше було звичайним зарядним пристроєм звичайного мобільного телефону.

«Напруга, так, — подумки погодився з Шестуном Нейман. — На декілька тисяч вольт замість двохсот двадцяти. Як взагалі уся мережа не погоріла?! Напруга, так». Але вголос мовив:

— Вікторе Васильовичу, ви що, знову намагаєтесь мене в чомусь звинуватити? Але, вибачте, ваші експерти усю нашу електрику по міліметрах промацали. І не виявили жодних відхилень від техніки безпеки.

І розвів руками:

— Для мене такий сплеск напруги така саме загадка, як і для вас. Це якась випадковість. Прикра трагічна випадковість. Феномен.

— А от скажіть, Михайле Ісаковичу, — раптом засовався на стільці слідчий, — головний редактор ваш, Яременко, вона як, на техніці розуміється?

— А це тут до чого? — здивовано зморщив лоба Нейман.

— Та так, ні до чого. Просто хочу отих сумнівів своїх позбавитись.

— Дивний напрямок у ваших сумнівів. Що ж стосується Лариси Леонідівни, то вона фахівець виключно високої кваліфікації. Але, чистий гуманітарій. Підозрюю, що без допомоги чоловіка навіть цвяшка забити не зуміє.

— А хто її чоловік, до речі?

— Вовк Роман Юхимович. Доволі відомий літератор. І доволі цікавий, що трапляється набагато рідше.

— А чого це в них прізвища різні?

— Знаєте, не задумувався. Чув, що вони то розходились, то знову збігались. Але це, мабуть, не головне. Бо ж обидва — творчі особистості. Публічні. Він теж колись журналістом працював. А в цієї публіки, — відсторонив себе від неї Михайло Ісакович, — напрацьоване ім’я багато важить. Бренд, розумієте. Ларису Леонідівну теж колись увесь Гременець знав, коли вона ще безпосередньо передачі вела.

— А зараз чого ж не веде?

— Н-ну… — забігали очі Неймана. — Вік, все ж таки. Та й організаційна робота в неї добре виходить. Не треба їй розриватися. Треба в одній зоні зосереджуватися.

Шестун зацікавлено подивився на нього:

— Ну, звісно. В зоні… Зараз же у вас у цій зоні нова ведуча, ця, як її…

— Емма Брусницька. Дуже перспективна, хоча й молода дівчина.

— Угу, угу, — в очах слідчого вже стрибали відверті бісики. — Втім, це не моя справа. А от з Романом Юхимовичем цікаво було б познайомитись.

— Найближчим часом навряд чи вийде, — похмуро буркнув гендиректор: приховані веселощі співрозмовника були гендиректору явно не до вподоби. — Йому, кажуть, книжку замовили. Зараз десь повіявся, матеріали збирає.

— Тобто, його зараз в Гременці немає?! — якось здивовано випростався Шестун і від того чимось став схожим на мисливського пса, що вловив запах здобичі. — Дуже, дуже цікаво.

— А що тут цікавого? — так саме похмуро спитав Нейман.

— А те, Михайле Ісаковичу, що є певні натяки на те, що вашого головного редактора та підлеглого їй кореспондента, який випадково, — натиснув слідчий на це слово, — загинув, пов’язували… якби це м’якіше?.. неформальні матримоніальні стосунки.

Михайло Ісакович тільки й спромігся на те, щоб вибалушити свої, і без того опуклі, очі. Лариса? Грєбньов?! Нісенітниця!!!

Останнє слово він вимовив вголос.

— Так, так!.. — замахав руками Шестун. — Це й дійсно в мене, мабуть, фантазія розігралася. Гаразд, давайте перепустку, Михайле Ісаковичу, я підпишу.

І, вже ставлячи кострубату закарлючку на жовтуватому папірці, додав:

— А перед самим нещасним випадком у Грєбньова та Яременко сталася якась не дуже приємна для