Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

Частина ІІ

Заборонений плід

1

Уже з початку червня літо обіцяло бути спекотним, Луара обміліла й замулилася від пливунів та обвалів берега. Та й змій було багато, більше, ніж зазвичай – пласкоголові брунатні гадюки сновигали в заростях на мілині. Одна така вкусила Жаннет Ґодін, коли вона сухим полуднем йшла босоніж по мілководдю. За тиждень її поховали у дворі церкви Святого Бенедикта, під невеличким гіпсовим хрестом із янголятком. Коханій донечці… 1934–1942. Я була на рік від неї старша.

Раптом я відчула, ніби піді мною розкрилась безодня – гаряча глибока яма, схожа на велетенську пащу. Якщо Жаннет померла, то і я можу. Будь-хто може. Кассі зверхньо подивився на мене з висоти своїх чотирнадцяти років і процідив: «Природно, що люди помирають під час війни, дурепо. І діти також. Люди постійно мруть».

Я спробувала пояснити, але зрозуміла, що не можу. Те, що гинуть вояки – навіть мій батько, – то одне. І цивільні гинуть під час бомбардувань, хоч у Ле-Лавезі майже не бомбили. Але то було геть інше. Мої сновидіння погіршилися. Я годинами чатувала біля річки з рибальським сачком і ловила на мілині хижих брунатних змій.

Я трощила їхні мудрі пласкі голови об каміння та вішала мертві тіла на оголені корені понад берегом. Тиждень такого полювання – і з коріння звисало двадцять чи більше мертвих змій, а навкруги стояв гнітючий – риб’ячий і гнилісно-солодкий – сморід. Кассі й Ренетт були тоді ще в школі (вони обоє вчилися в колежі в Анже), тож саме Поль першим побачив, як я з прищіпкою на носі завзято бовтаю сачком у муляці.

На ньому були шорти й сандалії, і він тримав свого пса Малабара за поводок із мотузки.

Я ковзнула по ньому байдужим поглядом і повернулася до води. Поль всівся поруч зі мною. Малабар розлігся на доріжці й відхекувався. Я не звертала уваги на них обох. Нарешті Поль заговорив: – Щ-що сталося?

Я знизала плечима.

– Нічого. Полюю, от і все.

Знову мовчанка.

– На з-змій, – його голос був навмисне байдужим.

Я досить зухвало кивнула.

– То й що?

– Та нічого, – він потріпав Малабара по голові. – Роби собі, що хочеш.

Пауза тягнулась, мов равлик на перегонах.

– Мені цікаво, чи це боляче, – нарешті сказала я.

Він подумав хвилинку, ніби намагаючись зрозуміти, про що я, а потім похитав головою.

– Не знаю.

– Кажуть, отрута проникає в кров і ти дерев’янієш.

Ніби засинаєш.

Поль ухильно поглянув на мене – і не погодився, і не став заперечувати.

– К-Кассі к’же, що Жаннет Ґодін, м’буть, бачила Стару Маму, – нарешті промовив він. – Ну, ти розумієш. Саме тому змія її і в-вжалила. То прокляття Старої Мами.

Я похитала головою. Кассі, завзятий оповідач і захоплений читач історій у дешевих пригодницьких журнальчиках (з назвами на кшталт «Материнське прокляття» або «Варварська юрба»), повсякчас теревенив про щось таке.

– Я думаю, Старої Мами не існує, – байдуже кинула я. – Я ж ніколи її не бачила. Та й прокляття – то брехня. Усі це знають.

Поль поглянув на мене з обуренням і сумом.

– Звісно, існує, – пробурмотів він. – І зараз вона тут, на дні. М-мій батько одного разу бачив її, задовго до того, як я народився. На-найбільша щука з усіх, які ти тільки бачила. А за тиждень він зламав ногу, впавши з в-велосипеда. Навіть твій батько… – він раптом замовкнув, зніяковіло ховаючи очі.

– Нічого такого, – різко відповіла я. – Мій батько загинув у битві.

Я раптом наживо побачила, як він марширує – маленька ланка в безкінечному ланцюгу, що невтомно рухається в бік розщелини горизонту.

Поль мотнув головою.

– Вона там, – вперто повторив він. – На самісінькій глибині Луари. Їй десь сорок років, а може, і п’ятдесят. Щуки ж живуть довго. Вона чорна, як грязюка, у якій живе. Але розумна, достобіса розумна. Вона може схопити пташку, що сяде на воду, так само легко, як хлібну скоринку. Татко к’же, що то не щука, а привид, убивця, яку прокляли довіку спостерігати за чужим життям. От вона нас і ненавидить.

Для Поля то була довга промова, і, попри власну впертість, я слухала її зацікавлено. З річкою були пов’язані різноманітні історії й бабусині побрехеньки, але легенда про Стару Маму була найдавнішою. Велетенська щука, чий рот гороїжиться від гачків відчайдухів, які хотіли її упіймати. В її очах – диявольський розум. У пузі – скарб невідомого походження й невимовної цінності.

– Мій тато к’же, якщо хтось її впіймає, вона виконає одне бажання, – продовжив Поль. – К’же, що він би обрав мільйон франків і заглянути під спідницю отій Ґреті Ґарбо.[9]

Він дурнувато всміхнувся. Ніби хотів сказати: «От вже ці дорослі».

Я задумалася над цим. Сказала собі, що не збираюся задурно вірити в бажання та прокляття. Але образ старої щуки мене не покидав.

– Якщо вона тут, ми могли б її упіймати, – несподівано сказала я Полю. – Це ж наша річка. Ми могли б.

Раптом мені стало очевидно – не тільки могли б, ми зобов’язані. Я згадала сни, що переслідували мене після батькової смерті. Сни про втоплення, про перекочування на темному дні розлитої Луари з липким відчуттям мертвої плоті навколо, про крик, який мені ніби запихають назад у горлянку, про втоплення в самій собі. Якось усе це втілилося в щуці, і хоча моє мислення не було тоді таким аналітичним, усередині з’явилась якась впевненість, переконаність: якщо я вполюю Стару Маму, щось має статися. Навіть не уявляла, що саме то могло бути. Але щось, думала я з незрозумілим, усе більшим захопленням. Щось.

Поль розгублено подивився на мене.

– Упіймати її? – повторив він за мною. – Навіщо?

– Це наша річка, – вперто наполягала я. – Її не повинно бути в нашій річці.

Я хотіла сказати, що щука образила мене на якомусь таємному, підсвідомому рівні значно болючіше, ніж змії: підступністю, віком, жорстоким самовдоволенням. Але я не могла підібрати слів, щоб висловити це. Вона була монстром.

–‘блиш, у тебе ніколи не вийде, – вів своє Поль.