Читати книгу - "Лише секунда"

Перемкнувши радіо ще раз, натрапив на Еліса Купера —

пожвавішав і почав рухати плечима та головою в такт важкій мелодії. «Poison!» — кричав Еліс якомусь палкому захопленню, яке закувало його в ланцюги любові своїм зовнішнім виглядом і сексуальністю. На жаль, як часто буває, я потрапив на гарну пісню аж тоді, коли вона вже закінчувалася, тож цілком насолодитися нею не вдалося. Перелаштувавшись до правого ряду, який, здається, рухався швидше, я побачив попереду на тротуарі біля покинутого будинку двох дивних хлопців. Вони виставили на вулицю сріблястий блискучий столик і вивісили на ньому біле полотно з написом.

Якась нова секта? Я посміхнувся, подумавши про наївність людей. Під’їхав ближче і побачив написане великими літерами слово «БЕЗКОШТОВНО». Ні, не секта, якісь шарлатани, що дають щось безкоштовно і впарюють потім втридорога який-небудь непотріб.

Я відвернувся, втративши інтерес, переключився на другу передачу, але потім знову пригальмував саме навпроти дивної пари. «Позбавлення від хвороб, сумнівів, обтяжливих думок. Відчуття щастя. БЕЗКОШТОВНО».

Ось такий напис. Перехожі, що поспішали на роботу, обходили сріблястий столик. Дехто не помічав його, цю перешкоду, через яку потрібно було зробити крок убік. Інші, схоже, щось злостиво шипіли, супились. У вікно заднього виду я побачив, що хлопець у машині, яка їде за моєю, взагалі не дивиться в той бік. Більше того, він раптом напружено і зі злістю витріщився на мою машину і посигналив.

Я здригнувся і, повернувши голову, виявив порожній простір перед своєю машиною. Неприпустима розкіш вранці буднього дня. Мигцем глянувши у бік тротуару перед тим, як рушити, я на частку секунди зустрівся поглядом з одним із чоловіків біля сріблястого столика. Він подивився на мене. Мені здалося, ніби він трохи здивовано і спантеличено підняв брови. Якого кольору його очі? Я вже рушив далі. Сірі? Ні, майже білі, прозорі. Які дивні очі. У них горів вогник. Чому він дивувався? Очікував, що я вискочу за відчуттям щастя? Чому від­чуттям? Чому не щастям?

Я глянув у дзеркало заднього виду. Обидва хлопці вже повернулися до мене спиною. Ніжка безглуздого сріблястого столика виблискувала сонячним світлом, яке відбивалося, розкладаючись на безліч білих променів. До них так ніхто і не підходив. Я чомусь розсердився. От бовдури. Нема їм чого робити! Пирхнувши, я перемкнув радіо на іншу станцію. Безголоса поп-співачка верещала в мікрофон, перемкнув далі, але й транслювалася якась дурня. Я вимкнув радіо і зітхнув. Дорога далі завертала — і хлопці зі столиком зникли з виду.

Доїхавши до роботи і обговоривши в кабінеті складність сьогоднішньої дороги, поспівчувавши всім, у кого вона була такою ж, я зробив собі кави і сів складати план на сьогодні. Переглянувши незакінчені минулого тижня справи, я зрозумів, що їх вистачить щонайменше на понеділок, ще й вівторок, зітхнув, охайно переписав їх на листочок із заголовком «Понеділок» і пішов зробити собі нову каву. По дорозі до офісної кухні набрав Марину. Вона відповіла практично одразу:

— Привіт, гарного тобі тижня, — одразу почала з побажання, яким зазвичай розмову закінчують.

— Ага, привіт, — відповів я й одразу перейшов до су­ті. —

Знаєш, сьогодні бачив двох дивних хлопців.

— Ну, ми всі трохи дивні.

— Розумієш, вони стояли на тротуарі за сріблястим столиком і пропонували здоров’я й щастя безкоштовно. Точніше — відчуття щастя.

— Ти не спробував?

— Ні.

— Ти не повірив, що це може бути безкоштовно?

— Жартуєш! — розсміявся я. — Я взагалі не повірив.

— Тобто, якби було написано «Дорого», то тебе б це теж не зацікавило?

Я задумався.

— Швидше за все — ні. Так, хіба що трохи більше. І взагалі там не можна було зупинятися. Мене б інші водії заклювали.

Сказавши це, я здивувався сам собі. З чого це раптом я виправдовуюсь?

— Заради щастя можна було потерпіти, — сказала Марина.

— Заради відчуття щастя, — поправив я.

— Так, заради відчуття, — поміркувавши, погодилася вона, а потім впевнено додала. — Усе одно можна! Адже незрозуміло, чи є різниця.

— Так, і хто ж це був, по-твоєму?

— Як хто? — пирхнула Марина. — Звісно ж, янголи.

— Янголи? — вступив я в гру. — Так-так, точно, я ж бачу: хтось знайомий. Той білоокий хлопець! Напевно, в цьому дивному покинутому будинку вони й живуть, використовують його як канал між світами. Нумо, розкажи мені про них.

— Їх звуть Рафаїл і Задкіїл, — мовила Марина

— Гм, про другого ніколи не чув, — відповів я.

— Послухай, — серйозно продовжила вона. — Вони подумали, що людям потрібно дати те, чого люди хочуть. Хай не всім, а тим, кого доля привела саме в цю точку світу і в цей час. Янголи прийшли вранці і стали на тротуарі. Писати щось типу «Рафаїл і Задкіїл тільки сьогодні і тільки для вас» вони не стали. Непереконливо. Взяли столик, накрили його скатертиною і почали чекати. Ніхто не зупинявся. Усі надто поспішали. Хтось посміхався їм. Але рідко. Більше було невдоволених. Аж ось чоловік, що проїжджав повз, зупинився і вже, здавалося, ладен був вийти до них. Він навіть не зрушив із місця, коли інші поїхали. Але ні, це було помилкою. Він лише призупинився в дорожньому заторі, задумався, і аж ніяк не брався виходити до них із машини. Йому посигналили — і він поїхав собі далі.

Я чекав, що зараз вона розсміється, але цього не сталося.

— Як ти гадаєш, до них хтось підійшов? — запитала Марина.

— Навряд чи, — відповів я. — Забагато справ у всіх.

Якийсь час ми помовчали.

— Гаразд, піду працювати, — зітхнув я.

— Ага, побачимося, — відповіла Марина. — Бувай!

— Бувай, — сказав я гудкам у слухавці.

Робочі години тяглися, розв’язувалися якісь складні зав­дання, про які ніхто не пам’ятав, коли ж вони почалися, але вони були важливі, і здавалося, що ось-ось їх вдасться вирішити, закінчити. Проте завдання розросталися, розга­лужувалися, змінюючи до невпізнання свій початковий образ.

Час тут тягнувся швидше: від електронних листів до телефонних дзвінків, від вирішування поточних проблем до нарад. І нарешті, можна було використовувати накопичену