Читати книгу - "Лише секунда"

Ці кавові перерви я іноді проводив із Олегом, одним із небагатьох тут, з ким міг поговорити щиро. Ось і зараз ми стояли на кухні і чекали, коли розмішана в чашці з водою заварна кава осяде на дно.

— Слухай, — сказав я Олегу. — Ось майже завжди коли запитують: «А що б ти змінив у своєму житті, якби міг повернутися назад?» — люди кажуть: «Нічого, адже все б тоді було інакше. А так у мене є ось такий-от будинок, така-от сім’я, такі-от радощі». А чи правда це? Чи лукавство? Спроба показати, що собою задоволений?

Олег на хвилину замислився, потім уважно подивився на мене і посміхнувся:

— Знаєш, Андрюхо, я не знаю. Напевно, складно дізнатися. Такі питання повинні вирішуватися наодинці із самим собою. При свідках я сказав би те ж саме. І не збрехав би, а вірив би в те, що кажу. Немає обману, який так складно викрити, як обман самого себе, який із часом перетворюється на правду. Ось згадую, яким був у вісімнадцять або двадцять років. Ми всі тоді вірили, що будемо королями у цьому житті. Сильними, швидкими, енергійними, здоровими і багатими. І що місця вистачить нам усім, а життя не обернеться рутиною. Ішли з останньої пари до парку Пушкіна, пили пиво на лавці, курили, травили анекдоти, сміялися, і не було сумнівів, що життя вдасться. Ми були найкращими, а сонце світило яскраво. Та ось якось днями йду вулицею, а назустріч мені Віталік, мій одногрупник, з яким ми тоді пиво пили на лавочці. Я його побачив мигцем, а в голові пронеслося буквально за мить: «А що я йому скажу, чим похвалюся? Зроблю вигляд, що у мене все добре, постоїмо, поусміхаємося, скажемо один одному, що треба якось знову пива випити разом». І я відвів очі. Йду далі і боковим зором спостерігаю за Віталіком. І відчуваю, що він робить те ж саме. Тобто дивиться прямо перед собою, а сам скоса зиркає на мене. Так і пройшли один повз одного.

— Може, просто не хотілося бачитися тоді? Я теж ось цих незапланованих зустрічей не люблю.

— Аякже. І я так собі потім сказав. А насправді думка була іншою. Думав: от що я йому скажу? Працюю, одружений, їжджу на кредитній машині за місто по вихідних. Влітку до Криму, взимку у Буковель на лижі. В Туреччину наступного року поїдемо. Приходжу додому і дивлюся реаліті-шоу по телеку. Донька в садочок ходить. І так мені тоскно й сумно стало. Ніби хтось замість мене цей стандарт намалював і продав мені його. А хіба про це ми тоді, сидячи на лавочці в парку Пушкіна, мріяли?

— А про що тоді мріяли? І що насправді поганого в тому, що ти мені зараз розповів? Може, справа лише в інтонаціях?

— А знаєш, так конкретно і не скажеш, про що мріяли. Трапляється так, що точно сформулювати не можеш, а тільки кажеш потім: воно чи ні. І коли розумієш, що не воно, то хочеш повернутися назад, туди ж, на цю ж лавочку і спробувати знову. Лише одне бажання. Лише один раз спробувати по-новому. Пройти якимось іншим шляхом. А подивишся довкола — і розумієш: ну як це все кинути? Уже пізно. Деякі речі можна було тільки один раз вирішити. І при цьому ніхто не оголошував тобі, що ось це рішення доленосне, ось тут зупинись, подумай, і все таке. І ти обріс цим побутом, дрібницями, деталями і розумієш, що чогось такого яскравого вже і не буде, тому що тієї колишньої енергії немає, і ти просто котиш цей візок далі, і ніхто крім тебе не знає, як саме він їде. І він не такий вже й поганий ззовні, і ніхто інший не знає його в таких деталях, як ти сам. І взагалі, не хочу я в цю Туреччину у відпустку. А знаєш, куди хочу?

— Куди?

— Я хотів би, щоб існувало таке місце, куди можна приїхати — і щоби навколо нікого. Якийсь будиночок у лісі чи в горах, і щоби без сусідів. Заплатив грошей, завіз туди своїх продуктів на тиждень і залишився один. І навіть телефон мобільний не ловить. Дивишся на нього і кажеш: «А як же доставка суші цілодобово?» А сам посміхаєшся і знаєш, що ніхто не подзвонить і не смикатиме тебе через якусь нісенітницю. Адже ми всі дурницями займаємося. Та ж робота, адже вона одна. І якщо її переділити на частини, то кожна окрема частина — це дурниця, а разом —

робота. Так от, я б туди приїхав, а там був би телевізор. Навіщо телевізор у такому місці? Включив би його, а на ньому жоден канал не ловиться. Дзижчить, шипить і не показує. Але, крім телевізора, є ще DVD-програвач. А в мене на дисках «Твін Пікс» записаний. І я їх із собою взяв. Колись не зміг всі серії подивитися, коли він по телеку йшов, пропускав. А це ж фільм, в якому є загадка, його треба дивитися дуже уважно, затамувавши подих, щоби все це набуло таємного сенсу. Так от, я його на дисках купив, а подивитися — не подивився. Запитай: «Чому?»

— Чому? — спитав я.

— Бо боюся, що почну дивитися, а хтось візьме та й смикне недоречно, я відволікся — і все. Розумієш, фільм такий, що шматочок випав — і картина не склалася. Загалом мені потрібен тиждень у цьому будинку, щоби подивитися його спокійно. Я сяду, відкрию пиво, включу диск, а там... А там ця музика, уяви лишень!

Я посміхнувся його одкровенню, і в цей момент почув-згадав ніжно-містичну музику з цього фільму, і подумав, що це чудова ідея. У мене самого саме є така можливість, про яку говорить Олег.

— А може, ти надто драматизуєш оце зі своїм настроєм, тобі ж тридцяти п’яти ще немає?

— Буде наступного року.

— Чуєш, Олеже, а може, вийдемо сьогодні з роботи раніше, сходимо в парк Пушкіна, поп’ємо пива?

Він спочатку здивовано, а потім, як мені здалося, навіть зі злістю стрільнув у мене поглядом.

— Не можу сьогодні. Хочу раніше повернутися додому, поспілкуватися з донькою. Та й яке пиво взимку в такий холод? У квітні або в травні підемо.

Після короткої паузи він продовжив:

— Що б я не казав, але в своїй сім’ї я щасливий. Просто іноді думаю, що