Читати книгу - "Лише секунда"

Він дістав з кишені мобільний телефон, поклацав клавішами і передав мені. З екрану на мене дивилася безтурботна усміхнена дитина з кучерявим русявим волоссям. Я видавив з себе посмішку, похитав головою і повернув телефон Олегу.

— Гаразд, йтиму, — сказав він. — У мене сьогодні купа роботи.

Його широка спина випливла за межі офісної кухні — і я залишився сам.

— Давно я не був у парку Пушкіна. Може, справді схо­дити? — пробурмотів собі під ніс.

Буває, що бачиш когось — і тобі здається: ось у нього все гаразд. У нього гроші, сім’я, інтерес до життя, цілі, захоплення, друзі. Усе при ньому. Однак починаєш говорити з ним — і тобі чогось не вистачає. Раптом розумієш, що це була ілюзія. Дивишся в його очі — і десь там в глибині знаходиш нудьгу. Невдоволення. Йому нудно. Ти слухаєш його — і тобі здається, що знаєш для нього відповідь. Так і хочеться сказати: «То що ж тут незрозумілого? Ти занадто глибоко занурився ось в ті свої справи, а тобі потрібно приділити більше часу ось цьому».

Але потім чітко розумієш, що ця людина, цей твій знайомий не зможе ось так просто взяти і змінити пріоритети, тому що це вже буде інше життя і це вже буде не він. Потрібно було би повернутися кудись назад і прожити все заново. Новим життям.

Зробивши останній ковток кави, я помив чашку і попрямував до свого робочого місця. Ступив у кабінет — і одразу ж кілька людей швидко про всяк випадок згорнули інтернет-браузери на своїх комп’ютерах, втупившись у монітори. Я сів на своє місце й побачив, що за час моєї відсутності надійшло вже п’ять електронних листів. Два з них точно були спамом. Три інших, напевно, стосувалися роботи. Я зітхнув і вирішив почати зі спаму. В одному листі пропонували купити будматеріали. Його я видалив одразу. В іншому — свої послуги пропонувала ясновидиця. «Розкажу про Ваше майбутнє. Відкрию родинні таємниці. Допоможу змінити долю».

Зазвичай я видаляю такі повідомлення, не дивлячись, але раптом у мені прокинувся інтерес. Невже люди ще вірять у таку дурню? Щось сьогодні день виявився сповненим нею. Просто зателефоную і дізнаюся, як вони обдурюють тих, хто до них звертається. Дивна ідея чомусь додала мені настрою. Я уважно переписав телефон з реклами в пам’ять свого телефону, назвавши новий контакт «Доля», після чого видалив листа і повернувся до роботи.

Увечері після роботи я блукав з пляшкою пива тьмяним, тихим і пустельним парком Пушкіна, катав носком черевика обледенілі шматки снігу. Діставши телефон, відшукав запис «Доля» і натиснув кнопку виклику.

— Абонент знаходиться поза зоною досяжності, — сказав мені жіночий голос. — Передзвоніть, будь ласка, пізніше.

— Добре, зателефоную колись пізніше, — відповів я, викинув недопиту пляшку в урну, сильним ударом ноги відправив сніжок, намагаючись потрапити в уявні ворота під лавкою, і швидко попрямував до машини.

***

У квартирі було тепло. Та після холодного пива хоті­лося додатково зігрітися. В очікуванні, поки закипить чайник, я бродив кімнатою і слухав, як під килимом скрипить старий паркет. Напевно, колись я призвичаюсь до цього звуку й не помічатиму його. Багато дрібниць, до яких звикнеш, перестають існувати. А поки цей звук здається мені огидним і ріже слух. Напевно, сусіди знизу чують кожен мій крок і проклинають моє існування. Ні, я розумію, що, можливо, перебільшую і насправді для них цього звуку не існує. Однак іноді я намагаюся переміщатися тихо: переставляю ногу, опускаю її на п’яту і обережно приставляю носок.

В одному місці килима паркет під моїми кроками скрипить якось особливо. Я зупинився і захитався на ногах. Дошки підлоги злегка вискнули, а мені раптом закортіло подивитися на них. Я почав згортати килим, добираючись до потрібного місця, але той зачепився за крісло, стримуючи мій рух. Та я затявся довести почате до кінця — і ось нарешті підлога в потрібному місці оголилася. Де ж те місце? Я почав простукувати старенькі дощечки паркету, але, здавалося, звук скрізь був однаковим. Хоча ні, під однією з дощок він неначе йшов кудись вглиб, відгукуючись легкою луною. Я просунув ніготь у щілину між дощечками і спробував підняти одну. На диво, вона одразу піддалася. Потягнув її вгору і трохи підняв, але далі вона не рухалася. Я напружився, нігті побіліли, а пальці затремтіли від зусиль — і раптом щось клацнуло й дошка залишилася в моїх руках. Під нею був порожній простір. Я обережно опустив пальці вниз і намацав ними жорсткий целофан. Потягнув його на себе, але він виявився завеликим, щоби пролізти у малу щілину. Тож довелося витягати ще одну дошку.

У певний момент виникло питання: що я роблю і чи зможу відновити підлогу? Але азарт слідопита вже не спинити. Добре, що господар квартири не бачить мене зараз. Подумавши про це, я озирнувся, ніби перевіряючи, чи справді ніхто не підглядає за моїм заняттям. Ще одна дошка клацнула і відскочила вгору. Я просунув руку вниз і витягнув целофановий згорток, покритий густим шаром пилу. Серце збуджено й весело стукотіло в грудях, очі фотографували знахідку. Провівши долонею по ній, я витер частину пилу і виявив щільний темно-зелений пакет. Усередині лежало щось, схоже на товстий журнал або книгу.

— Що б це могло бути? — тихо прошепотів я собі під ніс, але не поспішав діставати вміст пакету.

Колись у дитинстві я мріяв знайти скарб, і одного разу з моїм другом Юрком ми вирушили на пошуки. Озброївшись лопатою, довго ходили подвір’ям, намагаючись знайти правильне місце, поки нарешті не вирішили: якщо скарб десь і є, то саме тут, біля старої черешні. Лопата в нас була одна — важка, стара й тупа. Ми копали по черзі, змінюючи один одного в моменти втоми. Невдоволені вигуки з балкона сусідки нас лише підбадьорювали. «Напевно, вона щось знає!» — змовницьки шепотів Юрко. І тієї миті, коли, як нам здалося, поглиблювати яму стало практично неможливо, лопата дзвінко вдарилась об якийсь предмет. Ми переглянулися. Здійснилося!

У наших тремтячих від знесилля руках був важкий безформний шматок металу. Юрко забрав його додому, а я всю ніч крутився в ліжку і переживав, хоч би він не при­власнив нашу знахідку собі