Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

Та поки що не хворів ніхто в наметі взводу «А». Народ тут був, що називається від плуга, і навіть кашляючи від «дисперсної суспензії» лікувався здебільшого народними методами. Мишко саме отримав пенсію, тому в обід на столі з’явилась акційна пляшка віскі. Хлопці активно нарізали лимони, чистили часник, цибулю; якась добра душа виставила на стіл банку з медом.

— Тут хворіть не можна, — завив Мишко. — Бо можуть вилічить так, що до світлої побєди Майдана над врагами України можна в лучшем случає дожить в інвалідной коляскє. А то й не дожить вовсє. У них тепер закони, вони тепер нас можуть пиздить і убивать согласно їхніх законів. Або просто травить, як тараканов.

— Ну да, тепер ми тут кожен день під Богом ходимо, — погодився Дід. — У них влада і закон.

— Та дєло даже не в том, — підключився до розмови Бача, дядько з пудовими кулаками і добрими-предобрими очима. — Мишко тут у нас якось заболів…

І хлопці, перебиваючи одне одного та уточнюючи перебіг подій, розповіли таке… Коли Мишко зліг з хворобою, увечері в намет прийшов лікар. Поміряв взводному температуру, тиск, подивився горло, зробив йому укол, шприц викинув у пічку і пішов геть. Мишко заснув важким в’язким сном так, що зранку бійці його ледь розбудили. Лікар знову прийшов до сніданку, випив з ними чаю, знову зробив Мишкові укол і вийшов з намету. Дивним було те, що він прийшов зі шприцом, у якому вже були «заряджені» ліки, а після ін’єкції він удруге викинув штрикавку в буржуйку. Взводний знову заснув на цілий день так, що його ніхто не міг добудитись. Це здалося бійцям підозрілим, тому ввечері, коли лікар знову намагався зробити Мишкові укол, йому цього не дозволили, викликали комендатуру і віддали того типа їм. Насправді цього «доктора Зло» ніхто не знав, він не був у штаті майданівських лікарів. Як з’ясувалося, «ліки», що він колов, були потужними антидепресантами, які використовують у лікуванні психічних розладів. Потім взводного ще довго «витягали» із того стану, коли він не міг самостійно зробити навіть кілька кроків. На жаль, через свою недосвідченість бійці самі не допитали «лікаря», а довірились комендатурі. Що з ним сталось і куди він подівся потім — ніхто не знав, хоча ходили чутки, начебто його бачили в Київраді.

— Ось така хуйня у нас тут твориться, — сказав хтось із бійців, коли закінчили розповідати цю історію.

* * *

І справді, іншим словом це не можна було назвати… Взагалі, у розповідях та спогадах про Майдан і досі повно патетики, возвеличення людей, які там «стояли». Насправді серед повстанців було «всякої тварі по парі» — багато всяких типів, з різними поглядами, вподобаннями, історіями, котрі й привели їх у лави повстанців. Вони були такими, як усі в цій країні, зі своїми мухами і тарганами в головах. Просто більшість із них були звичайними патріотами. Але були тут і туристи, випадкові пасажири, любителі пригод, халяви, екстриму… А траплялися й інші — ті, котрі на Майдан прийшли зробити кар’єру, прославитись, заробити гроші, досягти влади, як це вдалося кільком «патріотам» на «помаранчевому майдані». Один такий герой апельсинової «революції» одразу після перемоги Ющенка приїхав у своє забите село на Тернопільщині на «бентлі» ціною у сто двадцять тисяч доларів. Для декого це був достойний приклад, який варто наслідувати. І його послідовники активно терлися біля кухонь, складів, в штабах, партійних структурах і особливо багато їх було біля сцени.

Крім того, Майдан сам по собі був різношерстим і строкатим — сотні партій зі своїми гаслами, сотні громадських організацій з не завжди зрозумілими закликами та завданнями… Про таких майданівці говорили між собою: «Це люди Медведчука, провокатори… Ці — ментовські, з ними треба обережніше… А ці — есбеушна контора, тут у кожного лампаси на кальсонах». Ще були тут люди Ахметова, Мороза і, звісно, Путіна. Принаймні так про них говорив народ. А народ знав, що каже, бо зазвичай усі вони вдало зникали з Майдану перед подіями 11 грудня, боями на Грушевського, а згодом і битвою 18–21 лютого. Потім вони знову з’являлись і далі продовжували каламутити воду та домагатися посад, влади…

* * *

Власне про те, що на Майдані зібралось зараз повно різного непотребу хлопці й говорили за вечерею. А, з огляду на те, що в багатьох партійних наметах народу залишалося все менше й менше, взводний вирішив:

— Ето «жжжжжж» не спроста, — він розлив у чарки віскі що відгонив тирсою і продовжив думку: — треба готовитись по-серйозному. У нас тільки два ящики коктейлів. А стрілять, так то вобщє ні з чого. А я би їм устроїв салюти, шоб ці празніки надовго запомнились. Ну, в смислі, нам як празніки, а їм — как очєрєдні мєнтовські торжества, які потім в пам’яті народній будуть називаться «празнік обосраних кальсон».

— Або: «празнік відморожених балабонів», — підкинув хтось думку.

— Да, з цією пацанвою, вевешніками, вобшє ніхто не щитається, — зітхнув Мишко. — Хотя мені їх совсім не жаль. Але… тримати так безбожно на морозах пацанву… Це варварство і геноцид.

— Або інвестиція в майбутнє… урогологів і андрологів, — озвався боєць з позивним Заумний, вічний «днювальний-кінь-педальний».

— За це пить не будем, — вирішив Мишко і запропонував, піднявши чарку: — За здоров’я. Судя по всьом, воно нам в бліжайше время пригодиться.

— Да, пригодиться, — погодився Морпєх, — бо його треба оставити, щоб схрони в лісах рити, якщо тут у нас нічого не вийде.

— Все вийде, — запевнив несподівано пророче Дід. — Просто ми повинні розуміти, що наша історія тільки Майданом не закінчиться.

— А що ще? — майже в один голос поцікавились бійці.

— Думаю, дядя Хуйло так просто це не залишить. Вже вдруге його любимого Яника викидають за борт. Хіба цей недомірок з амбіціями Наполеона зможе таке пробачити?

— Зря ти так про Наполєона, — вирішив Мишко. — Я його уважаю. А вот злобних карліків з історії про Гулівєра — з дєцтва не люблю. Таке впєчатлєніє, шо вони воплотились