Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— Тільки не карлики, а ліліпути, — уточнив Заумний.

— Карліки, ліліпути, — бовкнув зі смішком Бача, — ліліпутіки і карліпутіки. Вот вони хто.

— Так вот… — продовжив взводний, усміхнувшись на те. — А я щитаю, шо для того, шоби не було продолженія Марлєзонского балєта, нада покончить з цим всім вже і здєсь. Усіх, хто замішаний в корупції, в схемах Яника, Юща, Кучмоноїда — якшо не по тюрмам, то під ніж! Бо всі вони — як ракова опухоль: малюсінький кусок не виріжеш — вона оп’ять розростеться. Єслі ми етого сєйчас не сдєлаєм, пов’язнемо у войнах і революції ще на год десять. А я за своє життя так навоювався, шо на старість і пожить охота, як цивілізованій людині.

— Всім хочеться пожить нормально, — заявив сопучи Бача. — Особенно молодим. Ми сюди за них і прийшли. Я, напрімєр… Коли узнав, шо побили молодих трицатого ноября і побили друга мого синка, я сів дома вечерком, сам випив літруху водки, а сутра — на Майдан. На роботі сказав, шо всьо, я до побєди. Єслі, канєшно, самого тут мусора не положать, — він круглопико посміхнувся і глянув на Мишка. — А поки треба самим жить і водку пить. Наливай, камандір…

Ре-во-лю-ція!

На Водохрещу в наметі взводу «А» всі чомусь повставали ще вдосвіта, хоча не спали допізна — колотили коктейлі для беркутні про запас. А піднявшись з лежанок, як за командою, почали кашляти. Особливо «добре» це вдавалося курцям. Сусідні намети, наче вітаючись, відгукнулись своїм молодецьким ранковим бухиканням. Увімкнули чайник. Хтось нарізав хліб, поставив на стіл тарілку з маслом, відкрили тушонку. З вулиці долинули голоси курців, сміх, в намет поплив тонкий сморід курива.

Ще звечора у них було багато планів на цей день. Найперше — усім хотілось піти на Гідропарк, щоб обмитись в дніпровських водах. По-друге, політики Майдану обіцяли нині на віче оголосити, кого вони обрали лідером революції і що робитимуть, щоб відмінити диктаторські закони 16 січня. Майданівський люд хотів визначеності і розуміння того, куди рухатись далі. До гикавки надокучило сидіти в периметрі Майдану, що оточений з усіх сторін конвойними псами Яника. Але що буде далі й чим закінчиться цей день, мало хто уявляв. Навіть Дід з Мишком уявляли це дуже туманно. Хоча були переконані: почнеться місиво… І за кілька днів вся ця бадяга з танцями на Майдані нарешті закінчиться. Це було б в ідеалі.

Але Мишко цього ранку прокинувся геть хворий. Температура підскочила вище 38 градусів. Лікарка, з надійних, принесла пігулки і порадила вилежатись у когось на квартирі, в теплі. Та командир відмовився. Заумний днювальний закинув у пічку дров, у наметі стало спекотно, як у сауні. Дехто з киян теж прихворів і відпросився додому хоча б на вихідні. Багато кого мучили животи, вони штурмували майданівські клозети, і знову в наметі заговорили про те, що їх таки труять загадковими дисперсними суспензіями. Скоріш за все їх розпилюють з квадрокоптерів, котрі постійно кружляють над Майданом. І збити не зіб’єш, бо ж може то — з кінокамерою, з якогось корисного каналу.

Дід вийшов з палатки, пройшов до «Йолки»[18], роззирнувся. Перед ним розгорнулася пост-апокаліптична панорама ранкового Майдану. Намети різних розмірів і різноманітних відтінків зеленого хаотично нагромаджувались один поза одним. Над ними — комини пічок, що чаділи сірим димом. Дим розсіювався, зависав над Майданом тонкою паволокою. Сотні різнокольорових прапорів, котрі ліниво опустили стяги, проштрикували цю смужку туману й іноді знехотя здригалися від нечутних подихів вітру. Барикади з будівельних мішків і сміття, збиті з дощок халабуди, переходи, хвіртки, зібрані з фанерок, штахет і рекламних щитів, що відділяли одну секцію від іншої, — все це вражало своєю фантасмагоричністю й абсурдністю. Вражало, відштовхувало і приваблювало водночас. Сергієві навіть здалося, що це відбувається не з ним, що все це — з іншої реальності. З якогось фільму, знятого божевільним голлівудським режисером.

Він вдихнув на повні груди ранкове повітря. Воно пахло пряним димом пічок, кухнею, вогким гранітом, сірим небом і холодом. Холод пронизував, крадькома забираючись під куртку, пробігав по хребті, пірнав у груди і морозив душу, пробирав до кісток. Було сіро і незатишно. Сонні протестувальники, що ночували в наметах, якось безсистемно вештались Майданом, розминали м’язи від незручних лежанок і неспокійного сну, говорили в мобільні телефони, курили. Неохайні заспані дядьки, які, схоже, вчора добряче відзначили черговий Святвечір, просто перед сценою потайки поправляли здоров’я з плескатої пляшки. Майдан прокидався…

Підтягались «туристи», що приїздили з інших міст сфотографуватись на Майдані та на дурняк підхарчуватись із повстанських кухонь. Для них це була екзотика з елементами екстриму. Разом з ними з’явились і «революціонери вихідного дня», котрі приїхали підтримати своїх друзів, відвідати знайомих, помітингувати на Народному віче… Прибували кияни, що несли продукти та одяг на пункти збору. Словом, «на революцію», як тоді казали, йшов народ. Майдан залюднювався на очах, ставав живим, рухливим, галасливим, справжнім.

На сцені досі чомусь не було навіть напівбожевільних читців власних поезій, котрі зазвичай починали свої виступи ще до ранішньої Служби Божої. Але ось перші чи то сонні, чи то ліниві працівники сцени, почали розтягувати по підмостках дроти, пересувати тумби, підсилювачі, обігрівачі. Нині знову мало відбутись віче. Сергій криво посміхнувся, подумавши про це. Мало хто з учасників і навіть «героїв сцени» уявляв, чим воно закінчиться. Якщо все ж відбувся якийсь збій і «у верхах» вдалось домовитись, щоб інсургенти сьогодні не почали штурм урядового кварталу, то цієї ночі штурм гарантовано почнуть «правоохоронці», при чому зроблять це підступно і несподівано.

Але цього не повинно статись. Майданівці поплутають усі плани Яника. А після того, як беркутня відіб’є перші атаки штурмовиків, у них не стане ні сил, ні азарту для наступу. Для беркутні — це як спочатку наступити на граблі та добряче отримати по чолі держаком, а потім з розгону лупнутись лобом до одвірка.

Дід повернувся в намет і підійшов до Мишка, котрий прокинувся і спроквола дивився в стелю.

— Якось невчасно ти надумав хворіти, — сказав Дід, всідаючись поруч.

— Та чого не вчасно? Якраз вовремя. Всі будуть сьодня слухать брєд політиків, а я балдєть, боліючи шлангітом. А потом, дасть Бог, всі підуть пиздить беркутню, а я… буду возлєжать, як римській патріций і руководить процесом зі свойого штабного койко-мєста.

— Альтернатива так собі, — знизав