Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

Наступного разу засинаю на початку четвертої ранку. Здається мені, що сьогодні Настя в універ не піде, тому і будити її не буду. Сама ж прокидаюсь о сьомій, п'ю пігулки проти головного болю та одягаюся. 

Сьогодні тільки одна лекція – ознайомча, тому одягаю вузькі джинси та білу блузку, а волосся збираю у хвіст. Не люблю багато макіяжу, але сьогодні доводиться добряче постаратися, щоб замазати темні кола навколо очей. 

Настя продовжує спати, тому тихенько прикриваю двері і йду сходами вниз. Погода просто чудова, можна буде прогулятися після лекції. Хоча краще буде пошукати якусь роботу. 

– Лізон, зачекай! – мене наздоганяє Саша, і, на диво, він виглядає краще, ніж моя подруга. Хоча свято було у нього. 

– Привіт! Як самопочуття? – питаю, коли продовжуємо шлях разом. 

– Так собі, – хмуриться. – Перебрав трохи. 

– Ну так це зрозуміло, – хмикаю. 

– А ти чому так швидко пішла? Не сподобалась вечірка? – питає.

– Ти ж знаєш, що я не фанатка подібних заходів, – кажу, як є. – Зате Настя відірвалась на славу. 

– Це вже добре, – хмикає. – До речі, вчора у мене на днюсі був Дан Мазур. Знаєш такого?

– Чула від Насті. Чомусь всі дівчата божеволіють від цього хлопця, – не хочу говорити, що знайома з ним особисто. 

– А ти ні? Він багатий. Гарний. Ну і… 

– На цьому, мабуть, його гідності закінчуються, – усміхаюсь, і Саша робить те ж саме. 

Ми підходимо до центрального входу, і саме в цей час на стоянці з'являється яскраво-червоний спортивний автомобіль. Звісно ж, усі студенти зацікавлено витріщаються на дорогу тачку, ну і я так само. Цікаво ж, хто це у нас такий багатий.  

Коли двері відчиняються і перед нами з'являється Дан власною персоною, кортить істерично розсміятися. Мазур натягнув на очі темні окуляри, але його усмішку важко не згадати. Мабуть, він один такий у світі – пихатий самозакоханий придурок. 

– Ходімо привітаємось! – несподівано Саша хапає мене за руку і тягне за собою назад на стоянку. Не очікуючи такого, доводиться піддатись, але насправді бачити Дана – це останнє, чого мені хочеться. 

– Привіт, Дане! Як тобі моя днюха? – питає Саша і тисне руку Мазуру. Навіть не бачивши його очей, я знаю, що Дан витріщається на мене.

– Було… весело, – хмикає. – А що це за мила дівчинка поруч з тобою? Сестра?

– Ні, ми дружимо! Це Ліза! – без задньої думки випалює Сашко, а мені кортить зашити йому рота.

– Отже, Ліза… – і чого це Мазур так либиться? – Як життя, Лізо? 

– Прекрасно, – бурчу і забираю свою руку з руки Саші. На нас витріщаються усі, і мені це не подобається. Щось не хочеться, щоб прихильниці Мазура подумали, що я їхня конкурентка. – Мені треба йти, Сашо. Потім поговоримо ще!

– А зі мною не попрощаєшся? – кричить мені вслід Дан. 

– Обійдешся, – ціджу крізь зуби. 

Мені не подобається те, що ми будемо навчатися в одному універі. Дуже сподіваюсь, що Дан на останньому курсі й ми не будемо часто бачитися. 

Моя психіка не переживе наших постійних зіткнень. Не знаю, чому, але цей хлопець сильно відштовхує від себе своєю енергетикою. Мабуть, я відчуваю, що не варто мені з ним зв'язуватись. Нічим хорошим, особливо для мене, це не закінчиться.