Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

У понеділок приходжу на пари якась збуджена. Сьогодні дві самостійні та одна контрольна. «Звичайний зріз знань» — сказав молодий, щуплявий аспірант Сідельцев Сергій Юрійович на наше багатозначне "ууу". І це були зовсім не крики радості! Аспіранти страшні чим? Правильно, тим, що про них нічого не відомо! Вони трясуться над тим, щоб ближче опинитися до начальства, показати себе в кращому світлі. Виправдати, так би мовити, надану довіру. І те, що для них є «звичайним зрізом», для нас може бути катастрофа рівня дофіга. Так що готуємось і тихо ненавидимо.

— О, зірка наша ненаглядна! — зустрічає мене невтішна Ксюша Федорова, коли я займаю вільне місце. Жарової ще немає.

— А де хліб, сіль, Ксень? Я без цього спілкуватися не буду. Мене, будь доброзичлива, почестями зустрічай! — кидаю їй і відвертаюся.

Я знаю, чому вона біситься. Відеозаписи з вечірки гуляють вузівськими пабликами та телеграм-каналами. Звісно, я подивилася і зберегла собі один. Той, де найкраще видно нас із Вітровим. Знімала, мабуть, Катя староста, чи хтось до неї присунувся. На цьому відео Макар дивиться на мене не з глузуванням як завжди, а з якоюсь чарівною магією. Як у «Попелюшці», пам'ятаєте? «Бібоді-бабоді-бу!» і час тягнеться повільніше, бо Діснеєвську принцесу поглинають чари та емоційне піднесення.

Ось щось схоже на емоційне піднесення відчувала тоді я, разом зі своїм Попутним лакеєм. І це чітко видно на записі неозброєним поглядом. Так само, як і те, наскільки я здригнулася від несподіванки, коли почула дзвін скла і яким невдоволеним, майже спопеляючим поглядом зиркнув Вітров на Ксюху. Адже я тоді на звук повернулася і не бачила чоловічого обличчя. Ось і зриває на мені злість тепер ця зміюка. Не кричати ж на кожному кроці, що між нами немає нічого! І це вона ще про знайомство із мамою нічого не знає. Нехай воно вимушене, але якщо відкинути цей жирний нюанс, то її бідну взагалі каламутити почне. По суті, я з ним два вихідні провела. Сподіваюся, вона й надалі залишиться у незнанні, і ми не викликатимемо швидку всім універом.

— Ти як, Аріш? — запитує Тая, коли ми йдемо на наступну пару. На першу вона запізнилася, тож побалакати не вдалося.

— Та якось дивно все змінюється, чесно кажучи.

— Ага, я бачила запис.

Зупиняюся, щоб дістати мобільний із сумки. Навіщо тільки я його туди закинула після лекції? В мене ззаду хтось врізається і з писком «вибачте» обходить і швидко-швидко тупає далі. Напевно, першак якийсь.

— Що б ти не думала, там нічого такого не було, Тасю, — говорю, насупившись і подруга, теж зупинившись, підходить до мене. Я зовсім не хочу, щоб вона робила висновки щодо ситуації з відеороликом.

— А я нічого такого і не думала. Я ж на твоїй стороні, Аріно. Що б ти не робила, я тебе підтримаю. Тож мене тільки твої почуття хвилюють, а не цих квочок, — киває убік, ніби там їхній курник стоїть, а я нарешті намацую телефон і, затиснувши в руці, вішаю сумку назад на плече. — Пам'ятаю, як вони мене намагалися клювати.

— Намагалися, тільки твій сексі-викладач ясно дав їм зрозуміти, що тебе не можна чіпати. У мене такого захисту немає, але я й сама їм бивні позчісую.

— Бивні — то зуби? — перепитує Тая з сміхом.

— Зуби у нас з тобою, а в цих родичок родини мамонтоподібних бивні. Пішли вже. Якщо запізнимося до Сидельцева, він обов'язково скористається можливістю підняти свій рейтинг і почне нас при всіх відчитувати. А це не Артем Лукашин, його я нафіг не пошлю.