Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Мрію стати твоєю відвертістю,
Щоб дивилася  в очі, як в душу,
Дістаю тебе  часто упертістю,
Та повір, впертим буди я мушу.

Я твоя насолода, учителько,
Не дивись, що я менший, ніж ти,
Ти дозволь нам з тобою любесенько
Дружно разом в майбутнє зайти

Стопудово  для тебе народжений
Чоловіком, і другом,  коханцем.
Вірю: Богом тобі … лише суджений 
В нашій казці… з красивим кінцем…

І що ставити? Руки дрижать, серце калатає, ручку втримати не здатна. Нічого не поставила, зошит закрила й відклала. Як можна оцінити  сповідь? Чи зізнання? Отак перевіриш зошити і тахікардію схопиш.  Пішла в аптеку, купила три каламарчики валер’янки. Накапала, напилася, відчула себе задоволеною кішкою й заснула.
Наступного дня Вовка зазирнув до мене у підсобку після  уроків.  
—    Тобі чого? – спитала нервово, знаючи відповідь.

—    Я за зошитом. Ти вже перевірила? Там віршик накрапав…

—    Прочитала твою поему. Якщо чесно, не розумію…

—    А чо не зрозуміло? Нормальною мовою написав. Віршик, як ти любиш. Пробач, не Єсенін, але старався. І здається нехіло так вийшло. Сам був в шоці.

—    Зачини двері й давай поговоримо. Сил моїх більше немає.

Він слухняно клацнув замком і повільно підійшов до столу.
—    Це такий розіграш, Вова? – я подивилася йому в очі й прочитала – «ні, й не мрій!»

—    Соня, ти не могла не відчувати, наскільки сильно я в тебе закохався. І не роби вигляд, що це не взаємно. Я ж тобі давно подобаюся. І ти мені також. І це серйозно. Я тобі більше скажу, - це назавжди. Я знаю, що ти зараз мені будеш втирати: я учень, ти училка, ти старша, я малий. І уся ця хрень неважлива. Це умовності. А головне – любов. І я, Соня, однолюб. Мені так бабуля сказала. Усікаєш зв'язок?

—    Ну от що, однолюб, за вірш – п’ять, дійсно гарно, а за тему – нічого. Йди й пиши нормальний твір у прозі, - і я віддала йому зошита, але Вова відклав його на стола. За мить він зблід, і мені здалося, що його навіть пересмикнуло.

—    Тобі погано, Вова? – захвилювалася я. – Та заради Бога, можеш не писати ти цей твір, - помацала його лоба, боячись, щоб не температура – всі ознаки захворювання.

—    Мені прекрасно, Соня. Особливо, коли ти так близько. Вибач, але це сильніше за мене. Я тебе дуже люблю…
А я не могла підняти на нього свої очі. Розуміла, що мушу витримати тактовну паузу, м'яко заспокоїти цього хлопчика, не образивши, не принизивши… І я це вміла. Адже я чула чимало зізнань у коханні! І від солідних чоловіків, і від донжуанистих красенів, і від юних хлопчиків теж… Ці слова мені кричали, шепотіли, писали, говорили просто очима… Я вміла обдаровувати всіх загадковою усмішкою та вислизати, майже завжди безболісно.

—    Я тебе дуже люблю! Найсильніше у світі, - прошепотів Вовка. Звідкись із грудей вилетіла гаряча хвиля, наче я зробила великий ковток коньяку. Палкою блискавкою пройшлася під серцем з такою силою, що я навіть притиснула до грудей руки. Мені навіть стало важко дихати. А треба було просто сказати у відповідь слово - дрібничку. А я не змогла себе змусити все зробити так, як треба: правильно, мудро, раціонально. Я взагалі вже важко контролювала себе. Що зі мною робило зізнання цього хлопчика? Чому я раніше не відчувала нічого подібного, чому ніколи ця солодка блискавка не колола моє серце? Що відбувалося: я падала чи підносилася?
Вова таку велику безслівну паузу  розцінив по-своєму: пригорнув мене до себе й поцілував. Такими чуттєвими поцілунками нагороджував мене лише Макс. Я ніби провалилася на десять років назад. Час втратив значення. Вова ніжно обхопив своїми долонями моє обличчя й притулився до мого тіла, віддаючи тепло й всю майстерність поцілунку. Його божевільна сила відчувалася у всьому. Як він міг поєднувати силу та ніжність?

Коли він відірвався від моїх губ і відсторонився, то сором'язливо розплющив очі.
— Я не помилився, ти теж хочеш мене. А я боявся мріяти про тебе, та не міг не мріяти. Ти мені снилась майже у кожному сні. А як я мріяв про тебе наяву, –значить він перевіряв мої почуття. Молодець! І я, дурепа, не встигла зорієнтуватися, зупинити це цунамі.

—    Вова, ні. Ми в школі. А ти поводишся дуже відверто. Ти одержав те, що хотів? Твої бажання втілилися, ти герой, можеш іти. У майстерності поцілунку тобі немає рівних, повір мені.

—    Соня, а я ще не отримав від тебе й малої частини того, чого хотів, - він усміхнувся, але в його очах я прочитала щось, що змусило моє серце битися сильніше. – Щоб отримати все, знадобляться роки. Можливо, все моє життя піде на це, а може, й більше. Пам'ятаєш, ти на уроці казала, що кожна людина в житті має знайти свою половинку. І не всім щастить. Рідко, кому щастить.  А я знайшов. І було б тупо втратити її, правда? – він дістав із сумки маленьку коробочку з червоного оксамиту й поклав на стіл. - Це тобі.

Тремтячими пальцями відкрила коробочку - обручка. І смішно, і грішно. Зі мною трохи істерика не сталася.

—    Я розумію, що якось безглуздо ще вчитися в школі й просити тебе вийти за мене заміж, але ми можемо побратися. Традиція така цікава. А після закінчення школи одружимося, ага?

—    Вова, там, у сумці, вода, подай, будь ласка, - я присіла на стілець, бо в голові трохи запаморочилося. Він швидко витяг із сумки пляшку мінералки, відкрутив кришку й простягнув мені. Ковток, ще, о, життя повертається у твоє, Соня, тіло.

—    Ти не уявляєш мене своїм чоловіком? – почав міркувати вголос.

—    Не добивай, Вова! – благала я.

—    Я зрозумів. Тобі потрібен час. Щоби подумати. Як у фільмах. Сонь, але я не відчеплюсь, що б ти там не надумала, - він усміхнувся, забрав свій зошит і пішов, залишивши мене у повному роздраї почуттів та емоцій.

Весь вечір я милувалася обручкою: гарна, витончена, з маленьким камінчиком. А потім одягла на безіменний палець правої руки. Помилувалась і зняла. Занадто красиво все було, аби вважати усе, що відбувалося,  реальністю.
Ледве зібралася з думками і таки написала статтю, провозившись до  першої години ночі. Вранці відкоригувала та повезла Наташці. Та прочитала, покричала свої традиційні «вау!», заплатила мені гроші й я вже хотіла змотатися якнайшвидше витрачати зароблене, але подруга зупинила: