Читати книгу - "Улісс"

— За поміччю Пречистої Діви Марії попливуть знову, — проголошує Громадянин, ляскаючи себе по стегні. — Наші порожні порти знову заповняться суднами, Квінстаун, Кінсейл, Галвей, Блексод-бей, Вентрі, що в домені Керрі, Кіллібегс, третій завбільшки з усіх портів світу, цілий ліс щогл, судна фамілії Лінчів з Галвею, і Кавана О’Рейлі, і дублінських О’Кеннеді, а з графом Десмондом укладав угоду сам імператор Карл П’ятий. Авжеж попливуть, — запевняє він, — коли в море вийде перший ірландський лінкор під нашим прапором не з цією ненависною арфою Генріха Тюдора, а з нашим найстародавнішим прапором, прапором провінцій Десмонд і Томонд, з трьома золотими коронами на блакитному полі, що символізують трьох синів Мілезія.

І спорожняє свій кухоль до дна. Моуа[217]. Хвальби повні торби. От ми, так ми! Хвалиться, хвалиться, аж поки й звалиться. В Коннахті корови мають довгі роги. Хай би він спробував із своєю балаканиною вийти перед людьми у Шейнаголдені, де не зважується й носа свого показати, бо там уже давно на нього чигають Моллі Магвайри, щоб поквитатися за те, що він прибрав до своїх рук земельку орендаря, який попав у скруту.

— Чудово сказано, — озивається Джон Вайз. — Що питимеш?

— Те, що королівські кіннотники вихиляють перед атакою, — відповідає Ленеган.

— Половину, Террі, і пиво, — гукає Джон Вайз. — Чуєш, Террі! Ти що, заснув?

— Слухаю, сер, — відповідає Террі. — Мале віскі і пляшка пива. Зараз, сер.

Прикипів із Елфом до тієї нікчемної газети, шукає там щось сласне замість того, щоб дбати про відвідувачів. На картинці змагання: двоє б’ються головами, кожен намагається торохнути своїм черепом череп супротивника, кидається на нього, нахиливши голову, як бугай на ворота. Ще одна картинка: Ось так спалили в Омасі, Джорджія, чорну тварюку{649}. Юрма одчайдухів у ковбойських капелюхах з широкими крисами смалять у повішеного негра з рушниць, у нього вже висолопився язик, а під ним горить багаття. Їй-богу, їм би ще утопити його у морі, посадити на електричний стілець і розіп’ясти, і тоді їхня душенька буде спокійна.

— А як же без могутнього флоту, — питає Нед, — що захищає нас від ворогів?

— Щодо флоту я розповім вам дещо, — каже Громадянин. — Там справжнісіньке пекло на землі. Почитайте, що друкують у газетах про ті жахи, які творяться на навчальних суднах у Портсмуті, як там лупцюють новобранців. Пише хтось, підписуючись «Обурений».

Та й ну розповідати нам про тілесну екзекуцію, про те, як шикується команда й офіцери, і адмірали приходять теж у трикутних капелюхах, з’являється і пастор із своєю протестантською біблією, йому належить бути присутнім на екзекуції, виводять хлопця, той переляканий репетує, кличе рідну маму, а його прив’язують до лафета гармати.

— Бита котлета і дванадцять пива, — продовжує Громадянин, — саме так назвав цю екзекуцію старий цинік сер Джон Бересфорд{650}, а сучасні британці називають її лупкою на лафеті.

А Джон Вайз додає:

— Звичай, який легше скасувати, аніж зберегти.

Ну, а той розповідає далі, як виходить на палубу майстер цього діла з довгим прутом і ну полосувати спину бідолахи, аж поки йому стане сили лементувати, благаючи пощади.

— Оце вам такий є насправді славетний британський флот, — каже Громадянин, — який порядкує на всій планеті. Оцей люд, що «ніколи не буде рабами»{651}, у нього єдина в усьому Божому світі спадкова палата парламенту, і вся країна перебуває в обладі у десятка свиноподібних баронів. А він ще й ладен пишатися своєю великою імперією, де всім доводиться щодень гнути свою спину під канчуками, як упослідженим рабам.

— Над якою ніколи не сходить сонце, — докидає Джо.

— І вся трагедія полягає в тому, — продовжує Громадянин, — що вони самі в це вірять. Бідолашні єгу в це вірять.

Вони вірують у канчука-вседержителя шкуролупа, творця пекла на землі, і в Джека Матроса, сина родженого перш усіх віків від гультяя перехожого Марією-курвою для могутнього британського флоту. Він скуштував і битої котлети з дванадцятьма пива, репетував на пуп аж до печінок, і підвівся з койки на третій день по писаннях, і придибав у порт, і чекає наказу, куди йому йти, щоб знову гарувати до синього поту задля шматка хліба.

— Слухайте, але ж, — устряє в розмову Блум, — хіба тільки тут уживають заходів щодо порушників дисципліни? Тобто чи не природно, що у вас проти сили вдаються до сили?

То що я вам казав? Хай би мені не допити цього портеру, якщо він до останнього свого подиху не буде доводити, що біле це чорне і навпаки.

— Ми виставимо силу проти сили, — оголошує Громадянин. — Ми маємо нашу велику Ірландію за океаном{652}. Чорного сорок сьомого року наш люд поспіль виганяли з рідного дому і з рідного краю. Їхні халупи-мазанки і навіть придорожні халабуди були розвалені, і газета «Таймс» радісно потирала руки, повідомляючи полохливих саксів, що скоро в Ірландії позостанеться стільки ж ірландців, скільки в Америці лишилося червоношкірих. Якесь велике турецьке цабе і те прислало нам скількись там своїх піастрів. Проте сакси силкувалися заморити нашу націю тут голодом. Хоча земля віддячила нам щедрим урожаєм, британські гієни скупили геть усе збіжжя і продали його в Рио-де-Жанейро. Наших селян вони видаляли звідціля юрмами. Двадцять тисяч їх віддали Богу душу дорогою через океан у плавучих трунах. Але ті, що їм пощастило дістатися до землі свободи, вони не забули землі їхньої неволі. Вони ще повернуться, їх не залякаєш, вони помстяться, сини Грануйле, захисники Катлін-ні-Гуліган.

— Усе це правда, — веде своє Блум, — але я мав на увазі…

— Ми давно вже чекаємо цього дня, Громадянине, — каже Нед. — Ще відколи бідна старенька казала нам, що французи наближаються з моря, що вони висаджуються в Кіллалі{653}.

— Атож, — підтверджує Джон Вайз. — Ми билися за Стюартів, а вони нас кинули напризволяще, коли рушила навала вільямітів. А пригадайте Лімерик і порушену угоду на камені. Найкращі наші люди проливали кров у війнах, захищаючи інтереси Франції та Іспанії, відомі дикі гуси. Про битву при Фонтенуа чули? А Сарсфілд, а О’Доннелл, герцоґ Тетуанський у Іспанії, а Улісс Браун із Камюса, який став фельдмаршалом у війську Марії Терезії. Але яка була з того користь нам?

— Французи! — бурчить Громадянин. — Повсюдні вчителі танців. Хіба ви самі не знаєте? Для Ірландії добра від них, як від козла молока. А тепер вони заходилися створювати entente cordiale[218] з підступним Альбіоном на обідах Тей Пея. Баламутники Європи, і баламутили її завжди.

— Conspuez les Français[219] — каже Ленеган, отримуючи свій кухоль