Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

— І що ж сниться?

— Один чоловік, — тихо промовив Бейтман. — Принаймні здається, що чоловік. Він стоїть на даху багатоповерхівки чи на вершині високої скелі. Що б то не було, воно здіймається на сотні футів, а його підніжжя оповите туманом. Сонце вже сідає, та він дивиться в інший бік — на схід. Іноді я бачу його в блакитних джинсах та куртці, але частіше він являється мені в балахоні з каптуром. Обличчя його не видно, та я бачив ті очі. Червоні очі. І в мене таке відчуття, ніби він шукає поглядом мене й рано чи пізно знайде або ж мене приведуть до нього… і тоді мені кінець. Тож я намагаюся закричати і… — Він знизав плечима й замовк.

— І тоді ви прокидаєтеся?

— Так.

Через дорогу перебіг Коджак і взявся злизувати з алюмінієвої форми залишки торта. Бейтман поплескав його по спині.

— Ну, це ж лише сон, — сказав він і підвівся, скривившись від хрускоту в колінах. — Якби мене відвели до мозкоправа на психоаналіз, гадаю, він би сказав, що цей сон є виявом мого страху перед лідером чи лідерами, які можуть усе наново запустити. Або ж страху перед технологією в цілому. Бо я й справді вважаю, що всі нові суспільства, які виникнуть тут, на Заході, ґрунтуватимуться на технологіях. Шкода, і це не обов’язково, одначе буде саме так, бо ми підсіли, ми на гачку. Вони не згадають кут, у який ми себе загнали. Або ж не схочуть згадати. Брудні річки, діри в озоновому шарі, атомні бомби, забруднення атмосфери. Вони пам’ятатимуть лише те, що колись можна було грітися вночі, не докладаючи великих зусиль. Бачите, на додачу до інших вад я ще й луддит[207]. Та цей сон… він не відпускає мене, Стю.

Редман промовчав.

— Ну, я б уже повертався, — жваво сказав Бейтман. — Я вже захмелів, і здається, що після обіду поллє дощ.

Він рушив до краю галявини, пошарудів у кущах і за хвилину повернувся з тачкою. Потім старий опустив сидіння табуретки, поклав її в тачку разом із палітрою та кулером, а зверху дбайливо примостив свій посередній малюнок.

— Ви це аж сюди котили? — спитав Стю.

— Котив, доки не впав в око цікавий пейзаж. Щодня виходжу в іншому напрямку. Непогана розминка. Якщо ви йдете на схід, чому б вам не завітати до Вудсвілля й не заночувати в моєму домі? Тачку можемо котити по черзі, а в тому струмку холоне ще одна упаковочка пива. Тож додому котитимемося з шиком.

— Згода, — сказав Стю.

— От гарний чоловік. Певне, плескатиму язиком аж до дому. Східний техасцю, ви в руках професора Пустомелі. Як набридну, просто скажіть, і я заткаюсь. Без жодних образ.

— Я люблю слухати, — мовив Стю.

— Значить, вас сам Бог послав. Ходімо.

Вони рушили трасою 302. Один котив тачку, другий пив пиво. Вони мінялися, та Бейтман торочив без упину — продовжував свій безкінечний монолог, легко жонглюючи темами. Поряд вистрибував Коджак. Стю слухав супутника, задумувався про щось своє, а тоді знову повертався до плину розмови. Його збентежила картина, яку змалював Бейтман: сотня невеликих анклавів (зокрема мілітаристичних), які існують на землях, де всюди, наче іграшкові кубики, розкидана зброя Судного дня. На диво, його думки постійно поверталися до сну Ґлена Бейтмана — сну про безликого чоловіка на вершині високого будинку чи скелі, про чоловіка з червоними очима, який стоїть спиною до сонця й тривожно дивиться на схід.

———

Він прокинувся незадовго до півночі, весь спітнілий. Він кричав уві сні? Наче ні: із сусідньої кімнати чулося повільне й розмірене дихання Ґлена Бейтмана, і було видно, що Коджак спить у коридорі, поклавши морду на лапи. Місячне сяйво так яскраво окреслювало предмети, що все здавалося нереальним.

Прокинувшись, Стю сів, спершись на лікті, але тепер він ліг назад на вологе простирадло й накрив очі рукою. Він не хотів пригадувати той сон, однак не міг його позбутися.

Стю знов опинився в Стовінгтоні. Елдер був мертвий. Усі були мертві. Будівля нагадувала лункий склеп. Вижив лише він, і вихід ніяк не знаходився. Спершу він спробував опанувати паніку. «Іди, не біжи», — повторював він собі, та знав, що скоро зірветься. Крокував він дедалі швидше, і бажання озирнутися й пересвідчитися, що позаду тільки луна, ставало непереборним.

Він пройшов повз зачинені двері офісів, повз молочно-матові шибки з чорними іменами. Повз перекинуті ноші. Повз тіло медсестри із задертою до стегон білою спідницею та зчорнілим, перекошеним обличчям — вона лежала й дивилась у стелю з флуоресцентними лампами, схожу на перевернуті формочки для льоду.

І він кинувся бігти.

Швидше, швидше, двері миготіли й зникали, ноги тупотіли лінолеумом. Помаранчеві розпливчасті стрілки на білих шлакоблочних стінах. Знаки. Спершу звичайні: «РАДІОЛОГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ», «КОРИДОР В — ДО ЛАБОРАТОРІЙ» і «БЕЗ ПЕРЕПУСТКИ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». А тоді він опинився в крилі установи, якого раніше не бачив і бачити не мав. Фарба на стінах почала облущуватися. Деякі флуоресцентні лампи згасли, а інші дзижчали, наче мухи в пастці. Деякі матові шибки розбилися, і крізь подібні до зірок дірки виднілося розтрощене обладнання й скорчені від страшного болю тіла. І кров. Ці люди не від грипу померли. Їх повбивали. Мерці були прошиті кулями та вкриті численними порізами й жаскими пораненнями, яких можна було завдати тупими предметами. Вони витріщалися порожніми, вибалушеними очима.

Він злетів донизу зупиненим ескалатором і помчав довгим темним тунелем. В іншому кінці того облицьованого кахлями проходу були ще якісь офіси, однак їхні двері пофарбували в зловісний чорний. Стрілки-вказівники були яскраво-червоними. Лампи блимали й дзижчали. На табличках було написано «ДО КОБАЛЬТОВИХ УРН», «ЛАЗЕРНИЙ АРСЕНАЛ», «САЙДВАЙНДЕРСЬКІ РАКЕТИ» та «ЕПІДЕМКІМНАТА». А тоді він побачив стрілку, яка вказувала на правий поворот, і єдине благословенне слово над нею — «ВИХІД». Від полегкості він заплакав.

Стю завернув за ріг. Двері стояли відчинені. За ними була чарівна, запашна ніч. Він кинувся до дверей, і тієї ж миті в них зайшов чоловік у джинсових штанях і куртці та перекрив йому дорогу. Стю ледве загальмував, проковтнувши крик, що іржею дряпнув його горло. Незнайомець зайшов у мерехтливе