Читати книгу - "Шантарам"

Ніколи ще запах їжі не здавався мені таким приємним, він утілював для мене все, що я втратив у житті. Здоровань Рагул знаходив задоволення в тому, щоб дратувати мене щоразу, як вони сідали обідати. Він махав у повітрі курячою ніжкою, вдавав, що кидає її мені, і моргав, запрошуючи приєднатися до тих нікчем, що ловили недоїдки. Часом він кидав мені шмат курки, забороняючи в’язням чіпати їжу й умовляючи мене взяти її. Я уперто мовчав, і тоді він дозволяв їм узяти той кусень і дурнувато реготав, наглядаючи, як люди б’ються за недоїдок.

Я не дозволяв собі брати цю їжу, хоч слабшав із кожною годиною. Врешті у мене знову піднялася температура. Сеча набула темно-червоної барви. Голод майже позбавив мене сил, і навіть для того, щоб перевернутися з боку на бік чи сісти, потрібно було витратити стільки снаги, що я довго думав, перш ніж зважитися на це. Майже весь час я лежав і не Рухався. Як і раніше, я намагався вмиватися і бити воші, але після цього задихався і пітнів. Серце калатало навіть тоді, коли я лежав, подих був поверховий і уривчастий. Я вмирав з голоду і переконався, що це один з найжорстокіших способів убивства. Я знав, що Рагулові недоїдки врятували б мене, але не міг змусити себе повзти за ними. Проте й відвести очі від того бенкетування теж не міг.

У гарячкових мареннях мені часто ввижалася рідня і друзі в Австралії. Згадував я також Хадербгая, Абдуллу, Казима Алі, Джоні Сигара, Раджу, Вікрама, Летті, Уллу, Кавіту і Дідьє. І, зрозуміло, Прабакера, Мені хотілося сказати йому, як люблю я його за чесне, хоробре, безжурне і щедре серце. І раніше чи пізніше мої думки незмінно зверталися до Карли.

Одного разу мені увижалося, що Карла рятує мене, аж хтось мене звів на ноги і зняв кайдани. Охоронці повели мене до начальника в’язниці. Я йшов і марив.

У маленькому кабінеті я побачив трьох чоловіків, що сиділи за металевим столом,— начальника в’язниці, поліціянта в цивільному і... Вікрама Пателя.

Вікрам побачив мене і роззявив рота.

— А нехай вам! — закричав він.— О Боже, Боже! Що з тобою? Що ви з ним зробили?

Начальник в’язниці й поліціянт перезирнулися і нічого не відповіли.

— Сідайте,— скомандував начальник в’язниці. Я й далі стояти.— Сідайте, будь ласка,— повторив він.

Я сів і втупився у Вікрама, не тямлячи себе від подиву... Його капелюх на ремінці, закинений за спину, чорна камізелька, сорочка і штани «фламенко» з вишитими завитками виглядали в цій обстановці просто-таки безглуздо, і разом з тим нічого ріднішого і ближчого я в ту мить і уявити собі не міг. Вікрам дивився на мене і кривився. Я не зазирав у дзеркало вже чотири місяці, але Вікрамові гримаси недвозначно давали зрозуміти, що, на його думку, від могили мене відокремлює зовсім невелика відстань. Він простягнув мені сорочку з ковбоями, яку хотів подарувати чотири місяці тому.

— Ось... я приніс тобі сорочку...— пробелькотав він.

— Як... як ти тут опинився? — запитав я.

— Мене прислав твій друг,— відповів він.— Твій дуже хороший друг. Господи, Ліне, я не хочу тебе лякати, але ти виглядаєш так, ніби тебе ґрунтовно пожували собаки потому, як тебе поховали і відкопали знову. Але не хвилюйся, все це позаду. Я прийшов, щоб забрати тебе звідси.

Начальник в’язниці визнав момент зручним, щоб утрутитися. Він кашлянув і кивнув поліціянтові. Той відповів йому поглядом, і чиновник сказав Вікрамові:

— Десять тисяч. У американських доларах, зрозуміло.

— Десять у біса тисяч?! — закричав Вікрам.— Та ви що, з’їхали з глузду? Та за десять тисяч я викуплю у вас півсотні в’язнів! Облиште ці жарти.

— Десять тисяч,— спокійно повторив начальник в’язниці.

— Про десять тисяч не може бути і мови. Та подивіться тільки на нього, яар! Що за товар ви мені пропонуєте? Ви ж привели його в повну непридатність! Ви що, серйозно вважаєте, що в такому стані він коштує десять тисяч?

Поліціянт дістав теку з тонкого вінілового портфеля і поклав її на стіл перед Вікрамом. У теці був тільки один аркуш паперу. Вікрам швидко прочитав написане, і воно справило на нього величезне враження. Він здивовано випнув губи і витріщив очі.

— Це про тебе?! — запитав він.— Ти і справді втік з в’язниці?

Я мовчки дивився на нього.

— Скільки людей знає про це? — запитав він у поліціянта.

— Не дуже багато,— відповів той.— Проте достатньо, щоб за збереження цієї інформації заплатити десять тисяч.

— От халепа! — зітхнув Вікрам.— Так, тут торгуватися марно. Біс із ним. Я привезу гроші за півгодини. Причепуріть його трохи.

— Хвилиночку,— сказав я,— тут є одна обставина.— (Всі троє обернулися до мене.) — В нашій камері є два молоді хлопці. Вони намагалися допомогти мені, і за це їм накинули шість місяців, хоча свій термін вони відсиділи. Я хочу, щоб їх випустили разом зі мною.

Коп глянув на начальника в’язниці. Той махнув рукою і кивнув. Це не мало для нього ніякого значення.

— І є ще один ув’язнений,— провадив я спокійно.— Його звуть Магеш Мальготра. Він не може сплатити заставу в дві тисячі рупій. Я хочу, щоб ви дозволили Вікраму виплатити цю заставу і відпустили хлопця.

Поліціянт і тюремник обмінялися здивованими поглядами. Доля таких незначних осіб, як Магеш, не цікавила їх ні з матеріального, ні з якогось іншого боку. Вони обернулися до Вікрама, й начальник в’язниці випнув щелепу, ніби кажучи: «Він, звісно, схибнутий, але якщо вже йому так хочеться...»

Вікрам встав, але я підняв руку, і він сів знову.

— І ще одна людина,— сказав я.

Поліціянт зареготався.

— Аур ач? — промовив він крізь напади сміху.— Ще одна?

— Це негр. Він сидить в корпусі для африканців. Його звуть Рагім Йому зламали обидві руки. Я не знаю, живий він ще чи помер. Якщо живий, я хочу, щоб ви звільнили його теж.

Поліціянт обернувся до начальника в’язниці, знизавши плечима і допитливо дивлячись на нього.

— Я