Читати книгу - "Шантарам"

У кімнаті запала тиша. Слово «неприпустимо» повисло в повітрі, як дим від дешевої сигари.

— Чотири тисячі,— мовив поліціянт.

— Рупій? — запитав Вікрам.

— Доларів,— засміявся поліціянт.— Американських доларів. Дві — нам і нашим співробітникам, дві інспекторові.

— Є ще хто-небудь, Ліне? — запитав мене Вікрам стурбовано.— Я питаю, тому що у нас тут виходить щось подібне до гуртового звільнення.

Я мовчки дивився на нього. Мене лихоманило, в очах все пливло; навіть сидіти на стільці було мукою. Вікрам нахилився до мене і поклав руки на мої голі коліна.

— Все буде гаразд, старий, не турбуйся. Я скоро повернуся. Не мине і години, як я витягну тебе звідси. Обіцяю тобі. Я повернуся з двома таксі — для нас і для твоїх друзів.

— Приганяй три машини,— сказав я, починаючи усвідомлювати, що скоро і справді буду вільний; навіть голос мій звучав по-новому.— Одну для тебе і дві для нас із хлопцями. Розумієш... у нас воші.

Його аж скорчило.

— О’кей,— відповів він.— Буде три машини.

За півгодини я їхав разом з Рагімом на задньому сидінні чорно-жовтого таксі мимо бомбейських архітектурних чудес і людських мурашників. Рагіму все-таки надали медичну допомогу — обидві його руки були в гіпсі, але він був страшенно худий, а в очах його застиг жах. Мені ставало погано, коли я зазирав у них. Сказавши водієві, куди його відвезти, він більше не промовив ні слова за всю дорогу. Коли ми висадили його в Донгрі біля ресторану, що належав Хасану Обікві, він мовчки плакав.

Водій дивився в люстерко на мою виснажену, неголену і побиту фізіономію, аж я не витримав і запитав його досить різко на хінді, чи немає у нього записів пісень з індійських кінофільмів. Він здивовано відповів, що є. Я попросив поставити одну з моїх улюблених мелодій, і він ввімкнув її на повну гучність, підспівуючи їй клаксоном, бо на вулицях було таки завізно. Це була пісня, яку майже щовечора співали в нашій камері, й зараз, коли навколо знову були барви, звуки і запахи рідного міста, я підхопив її. Услід за мною заспівав і водій, раз у раз поглядаючи в люстерко. Коли люди співають, вони не брешуть і не ховають своїх секретів, а Індія — це нація співаків, і їхнє перше кохання схоже на пісню, яку ми починаємо співати, коли сліз виявляється замало.

У Вікрамовій квартирі я запхав свій одяг в поліетиленовий мішок, щоб пізніше викинути все це на смітник, і став під душ. Потім вилив на себе цілий флакон антисептичної рідини і здер усе зайве жорсткою щіточкою для нігтів. Виразки страшенно щеміли, та я не звертав на них уваги, думаючи про Карлу. Вікрам сказав, що вона виїхала з міста два дні тому. «Як мені знайти її? — думав я.— Де вона? Може, вона образилася на мене, думаючи, що я втік від неї, варто було мені затягнути її в ліжко? Чи могла вона так подумати про мене? Мені треба залишатися в Бомбеї — вона напевно повернеться сюди. Треба залишатися тут і чекати її».

Дві години змивав я тюремний бруд. Коли я вийшов з ванної, мої виразки були як нові.

— О Боже! — співчутливо простогнав Вікрам.

Я глянув на себе у дзеркало великої шафи. Картина не дуже здивувала мене: я вже зважився у ванній і дізнався, що вага моя — сорок п’ять кілограмів, удвічі менша, ніж до арешту. В’язень концентраційного табору, та й годі.

— Хадер дізнався про тебе від двох афганців, що допіру вийшли з в’язниці. Вони бачили тебе разом з ним на концерті сліпих співаків.

Я спробував згадати, про кого йде мова, але не зміг. Ці афганці уміли зберігати секрети, бо жодного разу не підійшли до мене. Хоч ким вони там були, я був тепер їхнім боржником.

— Після цього він відразу послав мене по тебе.

— Але чому тебе?

Він не хотів, щоб стало відомо, що це завдяки йому ти виходиш на свободу. Ціна була і так достатньо висока, яар. Якби тюремники знали, що це він платить, то просили б набагато більше.

— Але звідки ти знаєш його? — запитав я, не в силах відірвати зачарованого погляду від свого скелета.

— Кого?

— Хадербгая.

— Га! Всі в Колабі знають його.

— Це так, але ти як з ним познайомився?

— Виконував якось для нього одне доручення.

— Що за доручення?

— Ну, це довго розповідати.

— Я нікуди не поспішаю, то якщо у тебе теж є час...

Вікрам посміхнувся і, підвівшись, підійшов до маленького бару в своїй спальні і налив два келихи.

— Один з хлопців Хадербгая убив у нічному клубі синочка якогось багатія,— почав він, вручаючи мені келиха.— Наскільки я знаю, цей синочок сам напросився. Але його сім’я звернулася в поліцію. Хадербгай був знайомий з моїм батьком і дізнався від нього, що я вчився разом з цим хлопцем в коледжі, яар. Він зв’язався зі мною і попросив з’ясувати, скільки вони хочуть за те, щоб не доводити справу до суду, Вони хотіли чимало, але Хадер сплатив навіть більше. Він міг би упертися рогом, ти ж розумієш, і залякати їх. Міг би прибрати їх, якби захотів. Знищити всю їхню сімейку. Але він не став цього робити — все ж таки його людина провинилася, на? Тому він заплатив, і всі були задоволені. Він чолов’яга нівроку, цей Хадербгай. Дуже неоднозначна фігура, звісно, але чолов’яга нівроку. І знаєш, Хадер сказав мені, що хоче, щоб ти працював на нього.

— Ким?

— Це запитання не до мене,— стенув він плечима і почав кидати на ліжко вбрання. Я вибрав для себе труси, штани, сорочку, сандалі й почав одягатися.— Він попросив мене привести тебе до нього, коли ти оклигаєш. Я на твоєму місці подумав би про це, Ліне. Тобі треба відновити форму, заробити трохи грошенят. А головне, тобі потрібний друг на зразок нього, яар. Ця історія з австралійською в’язницею — не аби-що. Втекти з в’язниці і ховатися — це з біса здорово, героїчна справа. А за спиною у Хадера ти зможеш жити тут спокійно. Якщо він тебе підтримуватиме, ніхто більше не наважиться чіпати тебе.