Читати книгу - "Шантарам"

— А ти чому не працюєш на нього? — запитав я.

— Він мене не запрошував,— відповів Вікрам рівним тоном.— Але навіть якби запросив, то не думаю, що пішов би працювати на нього, яар.

— Чому?

— Мені не потрібне його заступництво, як тобі. Всі ці мафіозі потребують один одного — ти, напевно, і без мене це розумієш. Хадербгай потрібний їм так, як і вони йому. А мені не потрібний, на відміну від тебе.

— А ти певен, що мені він потрібний? — запитав я, подивившись йому в очі.

— Так. Хадербгай сказав мені, що знає, чому тебе схопили. Він сказав що тут постаралася якась значна людина з великими зв’язками.

— І хто ж це?

— Цього він не сказав. Нібито не знає точно. Може, він просто не хотів говорити це мені. Хай там що, старий, ти дуже глибоко зав’яз у лайні. З поганими хлопцями в Бомбеї не жартують, ти переконався в цьому на власній шкурі. І якщо у тебе є тут ворог, тобі потрібний дуже надійний дах. У тебе два варіанти — або втекти з міста, або знайти людей, які могли б прикрити тебе вогнем — ну, знаєш, на зразок хлопців на фермі «О’кей».

— Що ти зробив би на моєму місці?

Вікрам засміявся, але я не підтримав його, і він відразу посерйознішав. Він розкурив дві цигарки і простягнув одну мені.

— Я? Я розсердився б, яар. Я ношу ковбойський костюм не тому, що мені подобаються корови, а тому, що мені подобається, як ці хлопці орудували всім цим за того часу. Я з’ясував би, хто утнув зі мною цей жарт, і постарався б відплатити. Я прийняв би пропозицію Хадера, почав би працювати на нього і звів би з ворогом порахунки. Але це я. Я індійський паливода, яар. А індійський паливода тільки так би і вчинив.

Він мав рацію. Я глянув у дзеркало і побачив страшенно виснаженого чоловіка. Будемо сподіватися, подумав я собі, що цей живий мрець не лякатиме людей. Я всміхнувся і спробував пригадати, яким я був, відтворити давні манери. І це майже вийшло у мене. Але потім в моїх сірих очах з’явився новий вираз, якого раніше не було. Він означав: «Більше я цього не допущу». Не допущу, щоб повторився цей біль, цей голод, цей страх, що просягає у самісіньке серце. «Будь-що,— сказали мені мої очі,— хоч що там буде, а я не допущу цього».

— Я готовий зустрітися з ним,— сказав я.— Просто зараз.

Розділ 22

Робота на Хадербгая вперше дала імені реальне уявлення про те, що таке організована злочинність. Досі я був злочинцем-одинаком, що задля своєї дилетантської пристрасті до героїну по-дилетантському займався грабунком, а потім вигнанцем, що заробляв маленькі комісійні на випадкових оборудках. Хоча я і коїв серйозні злочини, проте справжнім злочинцем не був, поки не пішов до Хадербгая. У Бомбеї я займався не зовсім законною діяльністю, але в злочинцях не числився. А це велика відмінність, яка залежить, як і багато чого іншого в житті, від мотивів твоїх учинків і від засобів, до яких ти удаєшся. Перейти цю грань мене змусили муки, яких я зазнав у в’язниці на Артур-роуд. Розумна людина на моєму місці втекла б геть із Бомбея відразу потому, як її випустили. А я не втік. Я не міг. Я хотів знати, хто запроторив мене до хурдиги і чому. Я жадав помсти. І здійснити це можна було через угруповання Хадербгая.

Спершу він зробив мене помічником палестинця Халеда Ансарі, який показав мені, як працює підпільний ринок валюти. Ті уроки дозволили мені стати тим, ким я ніколи не був і не хотів бути: професійним злочинцем. Почувавсь я при цьому чудово. Щодня їздив я поїздом, повиснувши в дверях деренчливого вагона; сухий гарячий вітер віяв мені в обличчя, і серце переповнювалося радістю свободи.

Халед, мій перший вчитель, носив своє минуле в очах, і воно палахкотіло там, наче вогонь у храмі. Щоб вогонь не згасав, він підкидав у нього шматки свого серця. Я зустрічав таких людей у в’язницях, на полі бою і в кублах, наповнених контрабандистами, найманцями й іншими вигнанцями. У них було багато спільного. Вони були відчайдушні, тому що відчайдушність часто виникає з глибокої печалі. Вони були чесні, тому що правда пережитого ними не дозволяла їм брехати. Вони були злі, тому що не могли забути минуле і пробачити його. І вони були самотні. Майже всі ми вдаємо, ніби можемо розділити своє життя з кимось іншим, та минуле — мертва зона, і такі люди, як Халед, навіки залишаються там самі.

Хадербгай дещо про нього розповів. Хоч Халеду було насилу за сорок він був сам у всьому світі. Його батьки були відомі вчені й активні борці за створення автономної палестинської держави. Батько помер в ізраїльській в’язниці. Мати зі своїми батьками, дві сестри Халеда, його дядьки і тітки були убиті під час масової різанини в ліванському таборі Шатила[97]. Халед проходив військову підготовку в палестинських партизанських з’єднаннях в Тунісі, Лівії і Сирії і дев’ять років брав участь у десятках збройних конфліктів по всьому світу, але криваве вбивство всіх його рідних у таборі для втікачів зламало його. Командирові його загону, що належав до сил Фаттаху[98], неодноразово доводилося мати справу з людьми, що пережили нервовий зрив, він розумів, як ризиковано використовувати таку людину на війні, тож Халед змушений був розлучитися з загоном.

Він був, як і раніше, відданий справі незалежності Палестини, але залишився наодинці зі своїми стражданнями і тими муками, яких він завдавав людям. Він перебрався до Бомбея. Хадербгай прийняв його в свою мафію. Освіченість Халеда, його здібність до мов і фанатична відданість батьківщині справили враження на Хадера, і молодий палестинець почав швидко підніматися сходинками злочинної ієрархії. Коли я зустрів його, за три роки після подій у Шатилі, він уже орудував усіма валютними операціями, що проводилися Хадербгаєм на чорному ринку, і був членом ради мафії. І коли після звільнення з в’язниці я оклигав настільки, що міг цілком присвятити себе засвоєнню нової професії, похмурий палестинець став моїм першим наставником.

— Вважається, що гроші — корінь всього зла,— сказав Халед, коли ми зустрілися в його квартирі. Він добре говорив англійською, хоч і з помітним змішаним