Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

— Гм-м, — промимрив старий і стиснув губи так, ніби нишпорив у закутках пам’яті. — Його продали в серпні минулого року. Вирішили юридичні питання — залагодили справу з боргами і правом власності — й виставили на продаж. Витратили на це багато часу. Купила його одна фірма для перепродажу. Дім розвалили, ділянку розрівняли. У домі ніхто довго не жив, тож якби його залишили, для продажу він не годився б. Покупець чужий. Ніхто з тутешніх людей його не купив би. Ви про цей дім що-небудь чули?

— Дядько розповідав дещо.

— Значить, розумієте, про що йдеться. Обізнана людина такого не купила б. Ми також, хоча якби знайшли необізнаного покупця, то перепродали б з вигодою для себе. Та обман покупця погано пахне. Ми такими оборудками не займаємося.

Я згідливо кивнув.

— Так яка ж фірма його купила?

Старий нахмурив брови, похитав головою, а потім назвав відому ріелторську компанію.

— Вони, напевне, нічого не розізнали. Побачили ділянку, дізналися про ціну й відразу купили. Подумали, що так просто наживуться. Та нічого не вийшло.

— Що? Досі не можуть знайти покупця?

— От-от мали продати, але не вдалося, — згорнувши руки на грудях, промовив старий. — Земля коштує недешево, і коли людина збирається купити її на все життя, то докладно про все розпитує. А навколо цієї ділянки стільки застережливих розмов… І жодної приємної. Якщо звичайна людина їх наслухається, то землю не купить. Бо тутешні загалом знають про ці розмови.

— І скільки правлять?

— За що?

— За ділянку, де стояв дім Міявакі.

Старий кинув на мене начебто трохи зацікавлений погляд.

— Ринкова ціна за один цубо — півтора мільйона єн. Бо, що не кажіть, ділянка першокласна. Житловий район чудовий, багато сонця. Хоча на ринку нерухомості зараз застій, земля не дешевшає. Навіть якщо почекати, вона залишиться в певних межах. Та це стосується лише звичайної землі. А ця ділянка незвичайна. Хоч би скільки вони чекали, вона не подорожчає, а навпаки — подешевшає. Ціна й так уже знизилася — до мільйона ста тисяч за цубо. Усього там приблизно сто цубо, тож якщо поторгуватися, її можна придбати за сто мільйонів.

— Як на вашу думку, ділянка й далі дешевшатиме?

Старий упевнено кивнув.

— Звичайно. Легко спуститься до дев’ятисот тисяч за цубо. Бо саме стільки вони за неї заплатили. Тепер розуміють, що промахнулися, і були б, гадаю, незмірно щасливі, якби повернули собі витрати. Чи погодяться на нижчу ціну, не знаю. Якщо потребуватимуть готівки, то, можливо, хоч-не-хоч продадуть дешевше. Якщо ж не матимуть проблем з грішми — ділянку, гадаю, зберігатимуть. Бо мені невідомо, як ідуть справи в їхній фірмі. Одне можу твердо сказати: зараз вони шкодують, що купили її. З цією ділянкою краще не зв’язуватися, — сказав Ітікава-сан і струсив попіл із сигарети в попільничку.

— У дворі того дому був колодязь, чи не так? Ітікава-сан, ви що-небудь знаєте про нього? — спитав я.

— Так, був, — відповів старий. — Глибокий колодязь. Але недавно його начебто засипали землею. Бо висох. Тож яка з нього користь?

— А ви не знаєте, коли висох?

Старий, згорнувши руки на грудях, утупився у стелю.

— Так давно, що точно й не пригадаю. Але перед війною вода там була. А зникла після війни. Правда, коли саме — не знаю. Як актриса в цьому домі оселилася, води вже не було, і тоді колодязь збиралися засипати. Та все скінчилося самими розмовами, бо ніхто не хотів цим клопотатися.

— А поряд, де живе родина Касахари, і зараз, кажуть, є добра вода.

— Що ж, можливо. У тій місцевості здавна була добра вода завдяки ґрунту. Крім того, водяні жили — дивна штука: в одному місці вода є, а відійдеш трохи вбік — нема. А чому вас цікавить той колодязь?

— Правду кажучи, я хочу купити цю ділянку.

Старий підняв очі й видивився на мене. Узяв чашку, повільно ковтнув чаю.

— Купити цю ділянку?

Я мовчки кивнув.

Старий вийняв з пачки нову сигарету, постукав нею об стільницю, але не закурив, а затиснув між пальцями. Кінчиком язика притьмом лизнув губи.

— Як я вже казав, з цією ділянкою щось негаразд. Жодній людині, що там мешкала, у житті не щастило. Розумієте? Щиро кажучи, її не варто купувати, хоч би якою дешевою вона була. Чи вам це байдуже?

— Звичайно, я все це знаю… Та поки що я не маю грошей, щоб її купити, навіть якщо її ціна буде нижчою за ринкову. Але з часом я постараюся їх роздобути. А тому мені хотілося б знати все, що стосується ділянки: як змінюється її ціна, чи з’явилися покупці.

Задумавшись над чимось, Ітікава-сан довго дивився на незапалену сигарету. Злегка кашлянув і сказав:

— Не турбуйтесь. Ділянку швидко не продадуть. Ситуація зміниться тоді, коли вони вирішать збути її за безцінь. Але інтуїція підказує мені, що до цього ще далеко.

Я дав старому номер свого домашнього телефону. Він записав номер у засмальцьований записник і, засунувши його в кишеню піджака, спочатку подивився мені в очі, а потім перевів погляд на родимку на моїй щоці.

Коли скінчився лютий і наближалася половина березня, крижаний холод потроху слабшав, а з півдня подув теплий вітер. На деревах з’явилися зелені пагінці, а в саду — нові птахи. Погідними днями я сидів на веранді й гаяв час, споглядаючи сад. Одного вечора в середині березня подзвонив Ітікава і повідомив, що земельну ділянку Міявакі ще не продано, а її ціна знизилася ще трохи.

— Хіба я не казав, що її не так легко продати? — гордовито промовив він. — Можете не турбуватися, вона й далі дешевшатиме. А, до речі, як там у вас справи? Гроші збираєте?

Того ж вечора, годині о восьмій, умиваючись, я відчув, що пляма на щоці запекла. Торкнувся пальцем — відчув слабе тепло, раніше невідоме. Колір плями став яскравішим, ніж раніше, із фіолетовим відтінком. Затамувавши подих, я довго і так пильно вдивлявся в дзеркало, що аж власне обличчя поступово здалося мені чужим. Пляма наче щось настійно від мене вимагала. Я не відривав погляду від себе в дзеркалі, а моє відображення так само мовчки прикипіло очима до мене.

Мені будь-що треба придбати цей колодязь.

От якого висновку я дійшов.

4

Пробудження від зимової сплячки

Ще одна візитна картка

Анонімність грошей

Хоча я хотів мати земельну ділянку, та це, звісно, не означало, що вона негайно потрапить у мої руки. Сума грошей, яку я реально міг роздобути, майже дорівнювала нулеві.