Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

київський генерал-губернатор Федір Воєйков і Київський митрополит Арсеній Могилянський, викликали занепокоєння в Петербурзі. Тож у січні 1764 р. гетьман отримав наказ з'явитися до столиці для пояснень і покинув Глухів, як виявилося – назавжди.[55] До всього ж якраз напередодні на стіл Катерини лягла "Записка про непорядки в Малоросії, які йдуть нині від зловживань правами й звичаями, підтвердженими в грамотах". Її склав секретар імператриці, колишній вихователь Розумовського Григорій Теплов, котрий після затвердження свого підопічного на гетьманстві багато років прожив в Україні. "Записка" трактувала козацькі терени як органічну частину російської державної території, силоміць відірвану, а згодом законно повернуту під скипетр російського царя. Її критичне вістря спрямоване передовсім проти старшини, надуживання якої, на думку Теплова, процвітають через недосконалість малоросійських прав, особливо – через конфузний польський (тобто Литовський) Статут, положення якого

для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малорусскому народу, в самодержавном владении пребывающему.

Вважають, що "Записка" Теплова стала сигналом до рішучих дій. На вимогу Катерини II Кирило Розумовський, попереджений своїми впливовими придворними друзями, що опиратися небезпечно, наприкінці лютого 1764 р. підписав добровільне зречення гетьманства (отримавши в нагороду за лояльність підтвердження наданих йому Єлизаветою Петрівною величезних маєтків в Україні і чималу пожиттєву пенсію). Указом від 10 (21 н. ст.) листопада 1764 р. гетьманський пост оголошувався ліквідованим, а управління передавалося новоствореному органу – Малоросійській колегії (її традиційно називають Другою Малоросійською колегією). До складу Колегії мусило увійти четверо вищих російських офіцерів і четверо представників генеральної старшини, а президентом і одночасно генерал-губернатором краю призначався граф Петро Рум'янцев, який з квітня 1765 р. майже на чверть століття осів у Глухові. Характерно, що, згідно з застереженням імператриці, українці і росіяни на засіданнях Колегії мали сидіти не одні навпроти одних (як у період Правління гетьманського уряду), а впереміш, аби серед старшини вивітрювалося развратное мнение, по коему поставляют себя народом, от здешнего – тобто російського, совсем отличным.

Серед інших приписів Катерини II варті уваги ті, в яких вказується Рум'янцеву на потребу викорінювати внутрішню ненависть українців до великоросів, а також ретельно відстежувати настрої простолюду з метою привернення його на свій бік. Що ж до заходів по ліквідації особливостей місцевого устрою, то їх рекомендовано впроваджувати з повільною обережністю. Як писала імператриця в одній зі своїх інструкцій прокуророві Сенату кн. Олександрові В'яземському:

Мала Росія, Ліфляндія [Латвія], і Фінляндія [Карелія], суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції… треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс… Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів щезли…

Правління Рум'янцева розпочалося з проведення протягом 1765–1767 рр. тотальної ревізії господарства Гетьманату, під час якої було здійснено перепис населення, детально описано поземельну власність і майно кожного господаря тощо (матеріали так званого Румянцівського опису, збережені донині, охоплюють понад тисячу томів). Паралельно започатковано серію "тихих" заходів Рум'янцева, який підбирав на відповідальні посади прихильників нового порядку, одночасно сприяючи інтеграції старшинської шляхти в світ російської знаті шляхом надання їй загальноімперських чинів і привілеїв, що мало пробуджувати патриотизм к общему отечеству.

Початок російсько-турецької війни 1768–1774 рр. дещо загальмував реформаторські ініціативи генерал-губернатора, призначеного головнокомандувачем російської армії. Проте після успішного завершення війни [56] рештки партикуляризму, які ще зберігалися на українських околицях імперії, втратили в очах уряду всяку доцільність. Тож у 1775 р. була ліквідована Запорозька Січ, до чого ми ще повернемося далі, а указом від 16 (27 н. ст.) вересня 1781 р. на території Гетьманської України замість дотеперішніх полків запроваджувалось Малоросійське генерал-губернаторство в складі трьох губерній, або намісництв – Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського, влаштованих згідно з приписами загальноімперського "Установлення про губернії". В губернських центрах та повітових містах (кожна з губерній була розділена на 11 повітів) створювалися адміністративні і судові установи на зразок діючих по всій Росії, а рештки адміністрацій, відмінних від загальноросійського зразка – Малоросійська колегія, Генеральний суд і полкові та сотенні правління, втрачали чинність.

Як уже згадувалося, 3 травня 1783 р. вийшов імператорський указ, що прикріплював селян до місць їх проживання на час останньої ревізії 1782 р., забороняючи покидати своїх власників. Врешті, указом від 28 червня (9 липня н. ст.) 1783 р. замість козацьких створювалося десять кінних (так званих карабінерських) полків регулярної армії з 6-літнім строком служби. Вони мали формуватися з колишніх козаків, віднині названих казенними хліборобами і зобов'язаних до військової повинності на засадах рекрутування трьох вояків від 500 душ населення. Старшина, яка теж підпадала під дію цього указу, отримувала російські табельні чини.[57] Наприклад, залишаючись у війську, полкові осавули і хорунжі ставали, відповідно, ротмістрами і поручниками, а йдучи у відставку, отримували ранги щаблем вище – прем'єр-майора, секунд-майора та ін. Так само жалувалися табельними чинами й ті зі старшини, хто вирішив присвятити себе цивільний службі в рангах колезьких асесорів, титулярних радників тощо. Осіб, які б не просили нових звань (як писав один із сучасників – по привязанностям к малороссийским чинам), виявилося небагато. До 1784 р., тобто до строку, на який була розтягнута ця акція, абсолютна більшість козацької старшини запаслася табельними чинами, урівнявшись тим самим з російським служилим дворянством.

Відтак, коли у 1785 р. був оголошений знаменитий імператорський маніфест "Грамота на права, вольности и преимущества благородного российского дворянства", де вперше гарантувалися недоторканість особи, майна і честі, а також право на вільний в'їзд і виїзд з країни та регіональну самоврядність,[58] козацькій еліті залишалося тільки формально довести свою дворянську належність по силі прав малоросійських, тобто підтвердити, що хтось із предків кандидата в "російські дворяни" належав до старшини чи походив не от здешней простонародной породы, а від польської шляхти з-за Дніпра.

В генеалогіях, які вибудовувалися протягом цих кількох років, доки проходило перезатвердження дворянства, можемо натрапити на багато кумедних фантазій на зразок спроб Білецьких-Носенків вивести себе від згаслої у XV ст. волинської гілки князів Носів, чи Скоропадських – від якогось міфічного референдарія над тогобочною Україною. Бувало, що таке дворянство доводили у якнайкурйозніший спосіб. За приклад може слугувати лист гетьмана Скоропадського 1711 р., пред'явлений нащадками на доказ близькості їхнього предка до гетьмана:

Тоби, скурвому сину Василію Салогубу, нехай буде відомо, иж доносил нам жалобливе пан Антон