Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Внаслідок легкості доведення свого "дворянського" минулого на кінець XVIII ст. в колишній Гетьманській Україні відсоток дворянства був значно вищий, ніж в інших регіонах імперії, охоплюючи, за обрахунками Зенона Когута, близько 23–25 тис. осіб. Без сумніву, до цього числа потрапило багато осіб селянського та міщанського походження, над якими дошкульно глузували. Наприклад, в анонімному чернігівському вірші кінця XVIII ст. "Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні" в'їдливо пародіюється доведення дворянства по гербу, на якому лопата написана держалном угору… усередині граблі, вила і сокира; знадобилося ж воно кандидатові, аби його ніхто не брав за чуб.

* * *

Зусилля забезпечити собі місце в соціально престижних структурах Російської імперії не виключали спроб козацької старшини ще якось зарадити перемінам у власній батьківщині. Широким полем для цього, зокрема, стала діяльність "Комиссии для сочинения проекта нового уложения и для советов о способах к достижению общенародного благоденствия", створеної Катериною II у 1766 р. з метою реформувати російські закони. У підсумку, як відомо, з реформи нічого не вийшло, і 1769 р. під приводом початку російсько-турецької війни Комісію було розпущено. Проте бурхливі вибори до неї (лише з України було обрано 34 депутати: по 11 від старшини і рядового козацтва, 10 – від городян, два – від Запоріжжя), а особливо складені виборцями накази засвідчили, наскільки живі в Гетьманаті, як роздратовано писав Рум'янцев, любовь к своей землице і прагнення к умоначертаниям прежних времен.

Спільним пунктом усіх депутатських наказів з України стала вимога поновити договір, на підставі якого гетман Богдан Хмельницкий со всем малороссийским народом приступил под державу великороссийскую. Щоправда, під тиском генерал-губернатора клопотатися про відновлення гетьманства виборці наважилися лише в одному з наказів – від рядових козаків Прилуцького полку, а в решті обмежилися вимогою дотримання давніх звичаїв і юридичних практик, зокрема – Литовського Статуту, згадки про який звучали особливо часто. Характерним документом цього періоду є розвідка, написана перекладачем Петербурзької Академії наук, депутатом старшини Лубенського полку Григорієм Полетикою під назвою "Історична довідка: на якій підставі Мала Росія була під Польською республікою, і на яких договорах піддалася Російським государям, і патріотична думка про те, як її тепер можна влаштувати без порушення її прав і вольностей, щоб вона була корисною для Російської держави".[59] "Корисне" правління в Україні, на думку Полетики, повинне повністю знаходитися в руках шляхти, наділеної правом ставити на підставі вільного вибору з-поміж себе урядників, встановлювати, відміняти і виправляти закони на своїй території, визначати податки і повинності тощо.

Вимоги різних соціальних груп українських виборців збіглися ще в одному пункті – освітньому. Нарікаючи на занепад освіти і зазначаючи, що в здешнем народе особливейшая к наукам склонность и охота видится,[60] клопоталися про дозвіл на створення двох університетів з друкарнями при них, про підтримку Києво-Могилянської академії і Чернігівського колегіуму, про заснування дівочої гімназії, звільнення книгодрукування від цензури тощо.

На зливу українських ініціатив Катерина II відреагувала спокійніше, ніж роздратований фальшивими республиканскими мыслями Рум'янцев. Її розрахунок виявився правильним – желание к чинам, а особливо к жалованию переважили потяг до автономії. Це добре видно на прикладі безконфліктної ліквідації решток козацького устрою впродовж 1780-х. Ми не знаємо, як оцінювала ці події старшина у довірчих приватних бесідах. На поверхні ж залишилися тільки невиразні сліди єдиного реального прояву опору, пов'язаного з поїздкою модного в петербурзьких салонах поета, сина миргородського полковника Василя Капніста 1791 р. до Пруссії. Від імені своїх однодумців Капніст мав налагодити контакти з канцлером Евальдом Герцберґом, аби прозондувати, чи надасть Пруссія підтримку відкритому антиросійському виступові в Україні. Місія Капніста оповита таємничістю, свідчення ж про неї, вміщені в рапорті канцлера королю, такі:

Він твердить, що його послали мешканці цієї країни, доведені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої Величності – в такому випадку вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян…[61]

Варто додати, що канцлер дав на пропозицію Капніста ухильну відповідь, побоюючись провокації і не бажаючи наражатися на конфлікт з Росією. Ширшої інформації про людей, від імені яких Капніст вів згадані переговори, та про події, що їм передували, поки що в розпорядженні істориків немає.

Слобідська Україна

Григорій Сковорода у одному з листів називає Малоросію, себто Гетьманську Україну, своєю матір'ю, а Слобожанщину – тіткою. Мабуть, у цій метафорі напрочуд влучно відображена споріднена, але неоднакова доля двох козацьких ареалів – старого і нового, слобідського, який з середини – другої половини XVII ст. розрісся на теренах колишнього Дикого Поля за путивльським пограниччям Московського царства. Переселенці з охоплених пожежею воєн Наддніпрянщини, Поділля та Волині прибували сюди, знімаючись з рідних місць цілими селами, а то й округами. Так, у 1652 р. близько тисячі козаків, вийшовши під проводом полковника Івана Зіньківського з-під волинського Острога цілим полком – з обозним, писарем, дев'ятьма сотниками і навіть двома попами, заклали на злитті річок Тиха Сосна і Острогощ майбутнє місто Острогозьк. Інша переселенська група в цьому самому 1652 р. заснувала м. Суми на старому Суминому городищі, а 1654 р. 37 козацьких родин поставили фортечку на Харковому городищі над р. Лопанню (невдовзі сюди прибудуть ще 587 родин, фортецю буде розширено й перебудовано, вона почне обростати передмістями і врешті перетвориться на одне з найбільших міст Слобожанщини – Харків). У 1659 р. 670 переселенців за царським дозволом осіло на давньому городищі над татарським бродом на р. Сіверський Донець, поклавши початок м. Салтову; трохи пізніше уманський полковник Микола Сененко з 200 козацькими родинами осяде на місці майбутньої Мурафи; 1663 р. отаман Яків Чернігівець займе з групою колоністів з-за Дніпра гирло р. Балаклії, започаткувавши однойменне місто і т. д. У цілому ж, за підрахунками Дмитра Багалія, у 1780-х роках тут, на доти порожніх просторах, мешкало понад 990 тис. людей, з-поміж яких абсолютну більшість становили колоністи з України, причому близько половини рахувалося вільними військовими обивателями, тобто колишніми козаками.

Більші групи переселенців, прибуваючи з-за Дніпра