Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

ранку, сказав я і подумав: «Бідолаха». Аж тепер я зрозумів, що був у церкві Скорботної богоматері Я знав геть усе про цього священика: відзиви про нього були так собі, його проповіді не подобалися — в них було замало пафосу, а голос у нього був надто хрипкий. На війні він не здійснив ніяких подвигів: не став ні героєм, ні бійцем Опору; грудей його не прикрашав жоден орден, і так само не заслужив він ореолу мучеництва; навіть документи його псувало звичайнісіньке дисциплінарне стягнення за неявку на вечірню перевірку. Та це ще півлиха більше підточила його авторитет дивна любовна історія, і хоч згодом з'ясувалося, Що кохання було платонічне ступінь духовної близькості викликав у начальства невдоволення. Про таких, як священик з церкви Скорботної богоматері, пан прелат говорить, що вони ледве тягнуть на трійку з мінусом, коли не на двійку з плюсом. Священик так явно збентежився й розчарувався, що мені стало не по собі. Я припалив другу сигарету, ще раз сказав: «Доброго ранку» — і постарався не дивитися в його таке звичайне обличчя. Щоразу, коли я бачу одягнених у чорні сутани священиків, бачу спокійну впевненість на невпевнено спокійних обличчях, мене охоплює дивне почуття суміш люті й жалю,— те саме почуття, яке викликають у мене мої діти.

Священик нервово постукував двомарковою монетою по склу, що лежало на прилавку. А коли двері відчинились і ввійшла дівчина, густий рум'янець залив йому шию і все обличчя.

— Я зайшов тільки по сигарети, сказав він квапливо.

Я уважно спостерігав, як його куці білі пальці обережно пробиралися поміж відбивними до сигарет, як він нарешті витяг червону пачку, кинув на прилавок монету і швидко вийшов із закусочної, ледь чутно промимривши: «На все добре».

Подивившись йому вслід, дівчина поставила кошик, якого тримала в руці, і, побачивши свіжі білі булочки, я відчув, як у мене потекла слинка. Насилу проковтнувши теплувату слину, я погасив свою сигарету й пошукав очима, де б його сісти. Залізна грубка тепер пашіла жаром з легкою домішкою брикетного диму, і я відчув, як щось кисле піднімається у мене в шлунку, викликаючи нудоту.

З вулиці чути було, як на повороті, виходячи з депо, скреготіли трамваї; зчеплені один з одним брудно-білі вагони проповзали, наче змії, повз вікна, зупинялися й рушали далі, і їхній сліпучий скрегіт, починаючись у певних місцях, розходився в різні боки, розмотуючись, наче клубок ниток, і губився десь ген далеко.

Вода в кавоварці тихо булькотала, недоумкуватий обсмоктував свою дерев'яну паличку, на якій залишився тепер тільки тоненький, зовсім прозорий рожевуватий шар карамелі.

— Вам кави? — спитала мене дівчина, стоячи за прилавком.— Хочете кави?

— Ага, будь ласка,— швидко сказав я, і вона, поставивши під кран кавоварки чашку з блюдцем, повернула до мене своє спокійне вродливе обличчя, наче зворушена тоном мого голосу, і, всміхаючись, кивнула. Потім вона обережно відкрила бляшану банку з меленою кавою, взяла ложку, і до мене долинув чудовий запах; повагавшись якусь мить, вона спитала:

— Скільки? Скільки вам налити чашок?

Я квапливо витяг з кишені гроші, розрівняв зім'яті папірці, швидко склав докупи монети, ще раз пошукав по кишенях, а потім, полічивши все, сказав:

— Три. Мені три чашки.

— Три,— сказала вона, знову всміхнулась і додала: — Тоді я дам вам кавничок, це дешевше.

Я спостерігав, як вона насипала в нікельоване ситечко чотири повні чайні ложки кави, вклала його в апарат, відсунула чашку й підставила кавник. Вона спокійно орудувала кранами, у кавоварці булькотало, шуміло, і пара з шипінням піднімалася до її обличчя, а потім я бачив, як темно-брунатна рідина закапала в кавничок. У мене тихо забилося серце.

Іноді я думаю про смерть, про ту мить, коли людина переходить з цього життя в інше, і я намагаюсь уявити собі, що згадається мені в цю останню мить: бліде обличчя моєї жінки, світле вухо священика у сповідальні, кілька тихих мес у сутінках церков, сповнених ніжних звуків літургії, рожева й тепла шкіра моїх дітей, горілка, що кружляє в моїх жилах, та ще сніданки після випивки, кілька таких сніданків. Дивлячись на дівчину, на те, як вона орудує кранами кавоварки, я зрозумів, що згадаю в ту мить і її. Я розстебнув пальто й кинув берета на вільний стілець.

— А булочок ви теж дасте? — спитав я.— Вони свіжі?

— Звичайно,— сказала вона.— Скільки вам? Вони зовсім свіжі.

— Чотири,— попросив я,— і ще масла!

— Скільки?

— П'ятдесят грамів.

Вона взяла булочки з кошика, поклала їх на тарілку й почала ділити ножем двохсотп'ятдесятиграмову пачку масла.

— Я не маю ваги. Можна трохи більше? Чверть цієї пачки? Тоді я просто відріжу ножем.

— Можна,— сказав я,— звичайно.— І я ясно побачив, що шматок масла, який вона поклала разом з булочками, був більший за чверть пачки, був найбільший з чотирьох шматків.

Обережно відділивши масло від паперу, вона підійшла до мене з тацею.

Тацю вона тримала близько біля мого обличчя, бо вільною Рукою намагалася розстелити серветку, і, допомагаючи їй розгорнути серветку, якусь мить я чув запах її руки — руки її пахли приємно.

— Ось, будь ласка,—