Читати книгу - "Українські традиції"

Дніпро і Десна – це ж були колись люди. Давно, Бог зна й коли, у Богатиря Лимана росло двоє діток – син Дніпро і дочка Десна. Діти повиростали, а Лиман зістарівся й каже:

– Ну, дітки, завтра на зорі приходьте – буду вас благословлять!

Полягали вони спать. Десна була старша, а Дніпро менший. От Дніпрові й захотілось першому взяти в батька благословення. Вранці, як тільки зійшла світова зоря, він перший пішов до батька:

– Благословіть, тату!

– А де ж Десна? – каже Лиман. – Вона ж старша!

– Та вона спить. Батько поблагословив.

Порозвертав Дніпро гори, порозчищав гирла і заріс степами. Проспала Десна зорю, прокинулась – аж брата вже нема! Вона до батька:

– Благословіть, татусю! Він поблагословив і каже:

– Біжи. Як обженеш Дніпра, старша будеш. Побігла вона й ворона взяла. Високо піднявся ворон і полетів показувать дорогу. Багато разів доганяв він Дніпра, багато разів і Десна повертала до нього, а все-таки не випередила його. Як почула од ворона, що Дніпро вже далеко, вона прихилилась до брата і злилась із його гирлами. В Десні вода пробілувата, а в Дніпрі – ворона.

Татарські степи колись були од Синього моря та аж туди, за запорозьку границю – майже без малу не до Лубен. Там і досі є межа, і буде вона, поки світ сонця. Я бачив ту межу своїми очима.

Їздили ми колись у Полтавську губернію. Поминувши слободи Пироги, Жуки й пана Замулу, дивимось – коли поперек дороги насип із хату заввишки, а задля проїзду прокопано ворота. Насип цей видно скрізь, скільки очима зведеш – аж до Азовського моря… Оце вам і межа татарська.

З того насипу, видно, татари колись і кріпості робили: скрізь покопано. Бог його зна, як воно по книгах, а в нас розказують, що рівчак і насип виорано змієм. Там як роздивитися, то чисто тобі рілля, тільки велика. Видно, де чересло різало і як поличка одвертала скибу.

Давно, кажуть, ще зараз після Христового народження, жили там люди такі, може, як оце й ми, хрещені. А між ними Кузьма й Дем'ян.

Поселився в тій землі змій, і став він людей пожирать. Жер, жер, собача личина, а далі вже дійшла черга й до Кузька та Дем'янка. А вони були козаки сильні, та ще й ковалі. Заперлись вони дванадцятьма дверима в кузні і давай кувать плуга на нього. Викували плуг такий, що його зворушить з місця пар сорок волів.

Приліз змій; давай добираться до них, давай лизать ті двері. Як пролизав останні двері, так і сунувся до них… Дужі були Кузько та Дем'янко, взялися за того змія: один держить за язик, а другий гатить вершлягом[360] по голові. От як упоштували[361] гаразд, давай змій проситься.

– Пустіть, – каже, – братця! Половину царства дам…

– Добре, – кажуть. – Тільки давай попереду перемежуємо царство.

Взяли тоді накинули йому на шию залізний ретязь, запрягли в плуг і давай орать. Один іде за плугатаря, а другий збоку потягає вершлягом, бо ціпом його, клятого, не дошкулиш…

Оре змій, аж очі рогом лізуть, аж вогнем із нього палить. Дійшли до моря. Змій тоді – у воду і давай пить згарячу. Пив, пив та й лопнув! Тоді як полізли з нього гадюки, ящірки, черепахи, жаби…

Ту ріллю і тепер не перейдеш: улучай у ворота. Таке-то було колись!.. Отож від того часу й гадюки, ящірки, черепахи та жаби повелись. А Кузьма з Дем'яном присвятилися, їх і тепер почитують у церквах.

До Христового народження в Бога з дияволом була розписка: поки людина жива, вона Божа, а як помре, – дияволова. Бог поклав ту розписку в скриню й кинув її в Ордань-річку.

Народився Христос. Прийшов час хреститься, він пішов до Ордані