Читати книгу - "Вітіко"

Вони ще розмовляли, як чоловік на краю лісу подав знак, і невдовзі до князів по дорозі з Пльзеня прискакала ще одна купка вершників.

— Тож ти, Ярогневе, повернувся? — запитав Вратислав.

— Ми в Манетині спочивали лише годину, — відповів чоловік. — Ніч була темна, а ми поїхали по негодящій дорозі, коні навряд чи по жмутку трави змогли з’їсти.

— А чому ти так їхав? — запитав Вратислав.

— Бо мій шлях довший, ніж у Свака, — відповів чоловік, — і я не знав, чи його не піймали; адже ми тому й розлучилися, що я хотів принести князю звістку.

— І твоя звістка така важлива? — засумнівався Вратислав.

— Так, дуже важлива, — відповів чоловік. — Король Конрад стоїть коло Пльзеня, його військо ушестеро численніше за ваше, все вилискує шоломами, панцерами, щитами і мечами.

— Ти що, рахував їх? — скрикнув Оттон, князь Оломоуцький.

— Німецьке військо вдесятеро більше за моравське! — крикнув хтось із вершників Ярогнева.

— Удесятеро, вдванадцятеро більше і ставатиме ще численніше! — крикнув хтось із гурту Свака.

— Атож, ще численніше! — підтвердив хтось інший.

— Ви дурні, а отже, любі братове, вперед! — вигукнув Вратислав.

— Уперед! — крикнув і Владислав, син Собеслава.

— Нам треба вперед! — гукнув Богдан.

— Уперед! Уперед! — загукали численні голоси.

— Поставте людей Свака і Ярогнева всередині, — наказав Вратислав, — треба їхати з ними на Пльзень.

— Ми не можемо їхати на Пльзень, — заперечив Ярогнев. — Ми служимо князю Конраду і повинні принести йому звістку.

— Не несіть, — мовив Вратислав, — я сам розповім князю Конраду.

— Ох, високий пане, — мовив Ярогнев, — не їдьте на Пльзень, сюди їде король Конрад, Владислав наскочить сюди, як буревій, ви не зможете вихопитись від нього, і він повідтинає вам голови. Візьміть десь у когось добрих коней, дайте їх нам, і ми чимдуж помчимо до Праги з повідомленням, щоб князь Конрад здобув місто і сів на княжий престол, і тоді вже король Конрад був би змушений обступати облогою Прагу. Голод уб'є німців, чи ви, може, хочете віддатись князю Владиславу?

— Ти, собако, — крикнув Вратислав, — я зараз накажу повісити тебе з твоїми друзяками на цих соснах!

— Змилуйтесь, — благав Свак, — я маю дружину і дітей!

— Поставте їх усередину, — наказав Вратислав, — і вперед!

— Уперед! — крикнули численні голоси.

Вершники оточили Свака і Ярогнева, їм поміняли коней, і загін знову поїхав по дорозі на Пльзень.

Одолен і Вітіко нарешті полишили свою криївку на узліссі, пішли до своїх коней, поїхали до загону і наказали наздогнати ворогів.

Вітіко мав більше число людей і потребував довшого часу на збори. Коли він нарешті вивів своїх людей із луки на шлях і наздогнав Одолена, загони вже приготувалися до бою. Вершники грізно наставляли зброю, коні рвалися в бій, меч Одолена був спрямований на Владислава.

Кінь Вітіко одним стрибком став поміж лавами, і Вітіко вигукнув:

— Одолене, не вбивай його!

— Відійди! — крикнув Одолен.

— Не відійду, — заперечив Вітіко. — Я їв хліб його батька, а рука його матері спочивала на моїй голові. Собеслав дав щастя країні, і Адельгайда сяяла тоді, наче сонце. Ти не можеш убити їхню дитину!

— Війна має свої закони! — кричав Одолен. — Тут не запитують, можна тільки або перемогти, або загинути, — однаковісінько! Відійди, щоб я не зачепив тебе мечем!

— Одолене, я не відійду, — мовив Вітіко. — Одолене, ти казав, що любиш мене, наче брата, і хочеш зробити мені братню послугу, якщо я назву її; я не називав, а тепер називаю. Дай мені час, щоб я мав змогу поговорити з цими людьми.

— З такими не розмовляють, — відказав Одолен, — але, оскільки я маю прислужитися тобі, говори, якщо знайдеш слова, здатні ворушити цих людей.

— Хтось серед них має бути проводирем, — зауважив Вітіко.

— Ось Вратислав із Брно, — називав їх Одолен, — відступник із роду Пржемисла, ось Оттон, князь Оломоуцький, який віддячує зрадою, а ось Владислав, слуга слуги, який служить лехам.

— Одолене, це не ті слова, — заперечив Вітіко. — Ясновельможні панове, послухайте мене! Я кажу: високі сини Пржемисла, я не припускаю думки, що ви знічев’я поїхали від обложеної Праги в країну, слід вважати, що ви маєте якийсь великий намір. Якщо у вашому серці каяття і ви їдете до Владислава, щоб скоритися йому, ми шанобливо проведемо вас до нього, і серце великого князя сповниться радості.