Читати книгу - "Вітіко"

— Хто ти такий, що наважуєшся розмовляти з нами, наче повелитель? — крикнув Богдан. — Ти волоцюга!

— Я розмовляю не з тобою, але все-таки відповім тобі, Богдане, колись ви запросили мене на свій з’їзд, — пояснив Вітіко.

— Щоб ти міг зрадити нас! — крикнув Богдан.

— Я нічого не обіцяв, — відповів Вітіко.

— Він тут знову плестиме слова, як у Вишеграді! — крикнув Богуш.

— Тут ідеться не про слова, — не втрачав терпцю Вітіко, — і не про того, хто каже їх, а про те, щоб вони справили добрий вплив, і потребу дати їм силу для цього. Але я розмовляю не з тобою, і твоя відповідь не має значення для мене.

— Йолопе! — гукнув тепер рудий Бенеш. — Ми самі дозволили тобі у Вишеграді набратися зухвальства замість повісити одразу на стовпі, як радив бідолашний Мілгост. Невже ти думаєш, що князі відповідатимуть тобі, якщо ти менший за грудку глини, яка відскакує від копит їхніх коней, коли вони скачуть по своїй країні?

— Серед вас немає нікого, з ким князі захотіли б розмовляти! — докинув Домаслав.

— Високі, ясновельможні панове! — знову озвався Вітіко. — чи буде ваша ласка подати мені знак, відповісте ви мені чи ні?

Князі мовчали.

— І тобі ще не досить знаку? — загорлав Одолен. — Присягаю всіма святими на небі, Богом-Отцем та всіма кумирами, що їх ушановували наші предки і що їх дехто вшановує й досі, тут є людина, що справді повелитель, і це я. Слухайте, наша потуга в десять, дванадцять, п’ятнадцять разів більша за вашу, я вас, як оком змигнути, здатний знищити всіх. Вратиславе, ти, що був князем у Брно, Оттоне, що завдяки ласці Владислава став князем Оломоуцьким, і ти, Владиславе, син батька, кращого від тебе, і ви, решта, — ви всі тільки жалюгідні грішники: я наказую вам скласти мечі і йти за мною як полонені до ясновельможного князя Владислава, що буде вашим суддею і завжди судить лише надто лагідно, тож вас Бог може ще й захистити. А з усіма іншими, що тут як непотріб, я не розмовляю. Йдіть, як обоз, у табір.

— Таж порубаймо його на тисячі шматків! — крикнув Богдан.

— Рубай! — крикнув Одолен, піднявши меч над головою, наче щит, і ставши на чолі своїх воїнів.

— Ти собацюра, котяра, страховисько! — гукнув Бенеш.

Богуш і Домаслав помчали цієї миті поміж своїх людей на Одолена.

Але Вітіко поставив коня на їхньому шляху, підняв меч для оборони і крикнув:

— В ім’я милосердя Господнього і заступництва святого Адальберта! Зупиніться, тут не повинно бути бою! Люди, ви ж у нашій владі! Нас у п’ятнадцять разів більше, ніж вас, ви не втечете, битва тут буде лише вбивством, а ми не вбивці. Ця битва анітрохи не потрібна. Ми робимо вам прохід, ідіть до Конрада і скажіть йому, що його боротьба марна, і розпустіть військо.

— Чи ти здурів? — визвірився Одолен. — Я не зроблю ніякого проходу. Тут, перше ніж хтось кліпне повікою, всі виконають мій наказ.

— Одолене, сам князь цурається непотрібного проливу крові, — крикнув Вітіко, — а ці люди, коли повернуться й повідомлять, яка тут ситуація, покладуть край війні так, як ніхто й подумати не може!

— Це справа великого князя, — мовив Одолен. — Князь може їх відпустити.

— А що тим часом може статися в Празі? Їх треба негайно відпустити!

— Боягузе! — заревів Бенеш. — Ми додамо своїм людям мужності і, як Само, примчимо звідти і знищимо вас!

— Бенеше, — крикнув Вітіко, — мужності ви їм не додасте, а ваші посланці розкажуть усе, як є, а як і захочуть збрехати, правда однаково вилізе. А про Само ми не говоримо.

Цієї миті Вітіко несподівано отримав удар мечем від одного морава, з плеча потекла кров. Він миттю обернувся проти напасника й повалив його з коня. Потім рвонув на решту, його люди згуртувались навколо нього, почалася запекла битва.

— А тепер тримайтеся, браття, — крикнув Вратислав, — робіть вістря, ми переможемо численнішого ворога, як уже не раз, ви ж бо герої, а то потолоч!

— Нарешті в того собачого князя прорізався голос! — крикнув Одолен. — Ану, на них!

Одолен мерщій налетів на ворогів, разом з ним і його люди.

Морави лишили свого посланця позаду, сформували клин і наступали.

Морави мали бойовий досвід і вправність, їхні противники мали мужність, а Одолен і Вітіко ще більше надихали їх. Мечі брязкотіли в ближньому бою, кров сочилася крізь одяг, текла на коней, люди падали, і, незважаючи на сміливість моравів, їх швидко здолала втома, дедалі нові воїни напирали на них, морави вже похитнулися. Аж тут Вітіко наказав своїм вершникам відступити вбік, утворилась прогалина, і вороги крізь неї втекли по дорозі на Прагу.