Читати книгу - "Принц Ґаллії"

Гелена присунулася до брата і поклала його голову собі на коліна.

— Та заспокойся ж бо, Рікарде. Що ти як мале дитя!

Поступово Рікардів плач перейшов у тихі схлипування. Зрештою він угамувався, витер вологе від сліз обличчя об сестрину спідницю, потім підвівся і стиснув її руки в своїх руках.

— Ти повернула мене до життя, Геленко. Я… я наче прокинувся після жахливого сну. Я знов хочу жити… Та для цього мені потрібна Марґарита.

Гелена сумно зітхнула:

— У тебе лише одне на думці — Марґарита. Ти просто зациклився на ній. І чим вона тебе зачарувала, не збагну.

— Я теж не збагну, сестричко. Але вона для мене все, альфа й омеґа, сенс усього мого життя… Боже, який я дурень! Навіщо я так страждаю через неї?…

— Отож-бо, навіщо? Вона не варта й твого мізинця. Це ж справжня дурість — так побиватися через цю хвойду, виставляти себе на загальне посміховисько, намагатися вкоротити собі віку… Слава Богу, кузен Біскайський повірив, що це через борги.

Рікард похмуро посміхнувся:

— Тут немає нічого дивного. У Александра лише дві пристрасті в житті — гроші та влада, а решта для нього нічого не важить. Тому він охоче повірив, що я так потерпаю через борги і дуже боюся, що батько позбавить мене спадку. Тоді кузен… — Тут Рікард обхопив голову руками і протяжно застогнав. — Господи Ісусе! Як це мерзенно, огидно!… От що, Геленко, я конче мушу поговорити з Марґаритою. Зараз же, негайно!

— Зараз? — перепитала здивована Гелена. — Та ти з глузду з’їхав! Зараз глупа ніч, і Марґарита вже спить… А якщо не спить, то напевно знає все і зла, як сто гадюк. Не наривайся на скандал, братику, це не кращий спосіб відновити з нею добрі стосунки.

— Справа нагальна, сестричко, — наполягав Рікард. — Державної ваги.

— Навіть якщо й державної ваги, — зауважила Гелена, — все одно до ранку зачекає. Нічого за кілька годин не трапиться.

— Ні, трапиться. Зі мною трапиться. Я не витримаю ще кілька годин з таким тягарем на серці.

— То поділися зі мною. Розкажи, що тебе гризе. Ніхто не розуміє тебе краще за мене.

— Ні. Я скажу тільки Марґариті.

Гелені так і не вдалося переконати брата. Зазвичай Рікард ні з чим від неї не крився, він звіряв їй усі свої таємниці, проте цього разу навідсіч відмовлявся розповісти, в чому річ, тож урешті-решт вона мусила поступитися.

— Гаразд, — із зітханням погодилася Гелена, — коли так наполягаєш, спробую влаштувати тобі цю зустріч. От тільки причепурися хоч трохи — перевдягнися, вмийся, причеши волосся, а то зараз ти швидше схожий на якогось страховидла, ніж на людину.

Рікард на мить зам’явся, потім якось винувато глянув на сестру і нерішуче, ніби виправдовуючись, промовив:

— Тоді вийди на хвильку… Чи відвернися.

Гелена сумно всміхнулася й відійшла до вікна.

— До речі, — озвався Рікард, надягаючи чисту білизну. — Ти все ще тягаєшся з ґрафом д’Альбре?

— Та ні, він уже захопився Ізабелою Араґонською. У мене йому нічого не світило, тому він вирішив спробувати щастя в іншої. Та навряд чи з того щось вийде — вона його швиденько відшиє.

— Правда?

— Я в цьому не сумніваюся. Кажуть, кузина Ізабела донезмоги доброчесна і ще жодного разу не зраджувала свого чоловіка. Хоч, на мою думку, Філіп де Пуатьє не заслуговує на її вірність.

— Я не про те питаю, Геленко.

— А про що?

— Це правда, що Ґастонові д’Альбре в тебе нічого не світило?

— Певна річ. Ти ж бо знаєш, для кого я бережу свою незайманість.

Ці слова було мовлено цілком буденним тоном, ніби між іншим, та щодо цього Рікард не мав жодних ілюзій: починалася стара пісенька. Він подумки вилаяв себе за нестриманість і тут-таки припустився ще однієї помилки, сказавши зопалу:

— Припини, Гелено! Зараз же припини! Я не дозволю тобі стати другою Жоаною.

Вона рвучко повернулася до нього. В її очах застиг подив.

— Звідки ти це знаєш?!

— А ти?

Кілька довгих секунд вони мовчки дивилися одно одному в очі. Потім Гелена відійшла від вікна й сіла на ліжко поряд із братом. Між її насупленими бровами залягли дрібні зморшки.

— Про Жоану й Александра я знаю від Бланки. Якось мені не спалося, і я пішла до неї — а вона якраз посварилася з Монтіні. Ми трохи випили… гм… ну, не зовсім трохи — саме стільки, щоб почали плакатися і звіряти одна одній свої дівочі таємниці… Здається, я вже розповідала про це.

— Атож, розповідала, — підтвердив Рікард, задоволений тим, що йому вдалося уникнути чергового освідчення. — Як ви обидві, п’яні в дим, ридали ридма, скаржачись на своє життя.

— Що було, те було, — кивнула Гелена. — Соромно згадувати, що ми тоді наговорили. Якби після того ми не стали найкращими подругами, то зненавиділи б одна одну.

— Зрозуміло, — сказав Рікард. — І коли ви одружитеся?

Гелена дзвінко розсміялася:

— На жаль, це так само неможливо, як і наш шлюб з тобою… — Вона миттю обірвала свій сміх і спохмурніла. — Ну чому така несправедливість, Рікарде? Чому я твоя сестра?

Рікард зітхнув.

— Господь зле пожартував з нас обох, Геленко. От якби моєю сестрою була не ти, а Марґарита, це б вирішило всі наші проблеми. — Він швидко застебнув камзол і взув черевики. — Гаразд, ходімо. От поговорю з Марґаритою тоді й вирішу остаточно, чи варто було взагалі народжуватися в цьому божевільному світі, де обидві жінки, кожна з яких могла б зробити мене щасливим, однаково, хоч і з різних причин, недосяжні для мене.