Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

— Для кого?

— Для себе. Хочу знати.

“Бідолаха, — думає людина. — Сильний, а бідолаха. Хоча ще стародавні застерігали: “Хочемо дітей не добрих, а сильних. А чи сильні діти забажають допомагати слабким батькам?”

…Я почув, як за перегородкою вимовили моє прізвище, і почав дослухатися.

— Кращого спеціаліста не знайти. Добре було б ввести його в екіпаж “Титанії”, — прозвучав голос Рибакова — вимогливого, завжди суворого заступника начальника управління. Він навіть усміхався рідко. Але всі знали: якщо екіпаж формував він, за наслідки експедиції можна бути спокійним.

Навіть недруги не вважали мене нескромним. Але тоді я зрадів: “Отже, рано списувати мене на космодром. Ще б пак! Досвід теж чогось вартий, а в багатьох випадках може й переважити молоді сили!”

— Усе-таки останнім часом він почав здавати, — засумнівався інший голос, здається, начальника відділу комплектації. — Нічого не вдієш, роки беруть своє — йому ж за шістдесят.

— Та я не про старшого Подільського! Про сина! — гримнув Рибаков. — До речі, він згоден. Лише сказав: “Якщо батько не заперечуватиме”. Треба зі старшим поговорити…

Я сперся на стіну. На чолі проступили краплини поту, наче хтось напоїв мене липовим чаєм і, як говорила Ольга, зігрів серце. Губи витягнулися в блаженній сапо вдоволеній усмішці. Виходить, недаремними виявилися мої наполегливість, турботи, навіть приниження. Таки домігся свого. Ось і Борис казав, що Гліб стає чудовим спеціалістом. Я все побоювався: захвалює сина, аби зробити мені приємне. Важко було повірити в Гліба після всіх його зривів, невдач, хоча дедалі частіше помічав у нього свій характер, навіть інколи — свої інтонації. Зрештою, треба віддати йому належне — я ніколи не мав такої стрімкої хватки.

На обід того дня була овочева юшка, яку я не любив. Але попрохав добавки, і Ольга підозріливо глянула в мій бік, усміхнулась:

— Ти сьогодні — як іменинник. Маєш сюрприз? Розповідай — премію одержав чи нагородили?

Гліб уважно, не мигаючи, дивився на мене. Він уже знав новину і саме обмірковував, як обережніше її нам викласти.

— Та це ж наш Гліб іменинник. Його включили в екіпаж “Титанії”!

Сказав і затнувся. Дружина зблідла, опустила руки на плечі сину, ніби наперед хотіла застерегти його від небезпеки.

— Не хвилюйся, мамо, все буде гаразд. — Гліб потерся щокою об її руку, але дивився він на мене. Подив, що світився в його очах, змінився іншим почуттям, яке вже давно я мріяв в нього викликати. — Правда, тату? — І він по-змовницьки мені підморгнув…

“…Щось у його спогадах непокоїло мене. Не можу визначити, зафіксувати, обчислити, — що саме. Можливо, син, про якого він згадує? Люди схильні романтизувати дитинство і юність. При цьому завжди хвилюються. Та якщо проаналізувати неупереджено, то дитинство і юність це: 1. Недосвідченість, яку соромляться назвати нерозумністю, вважаючи за краще слово “наївність”. 2. Невміння передбачати наслідки своїх вчинків. 3. А звідси — поспішність або — як її ще інколи називають — рішучість. 4. Порівняно менше, ніж у дорослих, користолюбство. Та воно існує в більшості юнаків за рахунок недосвідченості, а не внаслідок доброти.

Колись, читаючи їхні книжки, особливо художню літературу, й порівнюючи з тим, що помічав у житті, я дійшов висновку: людина бачить себе такою, якою хотіла б бути. Вона так ускладнилась у власній уяві, що почала боятися себе. Насправді ж людина за внутрішньою будовою проста. Складною її робить середовище.

Власне, людина, як і будь-яка жива істота, прагне не розчинитись у зовнішньому світі, зберегти себе й для цього обирає оптимальну лінію поведінки. їй постійно доводиться опрацьовувати інформацію, яку вона одержує ззовні через органи відчуттів, і порівнювати з інформацією, так би мовити, внутрішньою.

Справді, мав слушність учений, який виголосив: середовище, проходячи крізь людину, стає складнішим, набуває нових властивостей та якостей. І помилявся той, хто припустив: може, саме тому Всесвіт врешті-решт і винайшов та створив її.

Ні, мене турбують не спомини батька про сина, а те, як тоді цей старший Подільський повівся і як тепер згадує. Мій аналіз його поведінки неповний. Чому? Виходить, заважають завершити його прогалини в пам’яті. Шкода, якщо я стер цю інформацію про людину…”

Сигом продовжує аналізувати, за секунду виконує мільярди розумових операцій. Він уже збагнув: прогалини в пам’яті якось пов’язані із загубленою ланкою, тому необхідно встановити, як вони з’явилися. В цьому може допомогти контакт з людиною, наприклад, розмова із цим космонавтом. З іншого боку, не менш істотним є вчасно подолати свої сумніви, вміти не зациклитися на них.

Він добре знає ціну сумніву — якості розуму, яку одержав у спадщину від людини. Завдяки цьому можна встановити помилки на пройденому шляху, виправити їх і досягнути мети. Але ж сумнів може перейти в застійну хворобу, що розкладає розум…

— Доведеться тобі дещо пояснити, — каже сигом. — Може, зрозумієш, який дорогий для мене час, і тоді усвідомиш необхідність моїх вчинків. З дня мого створення світ для мене був насамперед інформацією, різноманітним поєднанням елементів, їх рухом, перестановками. Народження й загибель світів видавалися мені нескінченним струшуванням стакана з гральними костями, щоб виявити усі їх можливі сполучення. І я поклав вивести для Всесвіту “закон рулетки”, зрозуміти спрямування розвитку матерії…

— Непосильне завдання навіть для тебе, — каже людина, і їй на мить стає моторошно, ніби війнуло холодом з нескінченних глибин Всесвіту.

— Тепер ти хоч трохи уявляєш моє завдання. Знай: від самого початку я шукав спільне між такими різними створіннями, як амеба і