Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Навіть цівки карабінів видно, — тихо промовив я.

Примірявся. І не вірив механізмові, який гріли мої руки. Та хтось у глибині ночі, хто стирчав на тлі ріки уламком сірника, несподівано зник.

— Що з тобою?! — закричав я на Одарія, не почувши пострілу. І знову мій голос був немовби Верешків. Над водоспадом метушилися тіні. Я вражено дивився на них і чув Верешків голос: "Минуле — брехня. Це ланцюг абсурдних зобов’язань і претензій". — Чого не стріляєш? — гримнув я на Одарія.

Постріли пролунали водночас. Над шляхом зчеркнулися вогні смолоскипів, кілька їх метнулося вперед, і над поваленою смерекою здибився палаючий золотогривий кінь. Поки я дослав патрон, кінь перемахнув через дерево і промчав мимо. Я послав йому кулю навздогін. У березі зашурхотіла ліщина, хтось дико зойкнув: очевидно, кінь з вершником зірвалися в Черемош.

— Бий сучих синів! — вигукнув я і з піднятим карабіном кинувся до возів.

Темряву над водоспадом розсікали смолоскипи. Іржали попечені коні, стогнали знівечені вогнем солдати. Нараз втихомирилося. Десь посередині обозу гукнули:

— Випрягай!

— Крицяк! — скрикнув я. — Гей, Крицяче! Я Супора! Я Оксен Супора! А добре ми їм поголили чуби? — Над дорогою миготіли смолоскипи, і я додав: — Побачили, як горить живиця? А це гуцульське сонце, псяюхи!

Раптом мене хтось підняв над землею і пошпурив на скелю.

— Дурня корчиш? — глухо, мов з печери, сказав Максим Третяк.

Голова переповнилася гулом, та я спробував усміхнутися, схопився на ноги, поточився, оперся руками на скелю.

— Хто тебе просив? — погрозливо спитав Сергій Верешко.

— Яка в тому слушність? Га, боги-пани-добродії? — штовхав мене під боки Данило Крицяк.

— Скарати за сваволю!

— Ми мали свій план.

— Карайте. — Мені стало байдуже до всього на світі. Провівши долонею по чолі, відчув під пальцями кров. — Карайте.

— Ти знаєш, чого громада не волить воювати? — заскрипів Максим Третяк.

— Не знаю. Карайте.

— Зв’яжіть руки і ноги й однесіть на мого воза, — гаркнув Третяк. — З ним ще хтось був. І того туди ж.

Верешко обплутав мені руки шкіряним швачем. Дивлячись, як він запобігливо виконує Третякові розпорядження, я подумав, що він і зашморг накине, не змигнувши оком. Привели Одарія. Я вирішив мовчати. До ранку гуцули охолонуть. Третяк — загониста людина. Одначе мене душила образа на Верешка.

Він був потомственним плотогоном. Ходив з дарабами від чотирнадцяти літ, поховав під Ворітцями батька, трьох братів і сина, та не полишив небезпечної роботи. Його вербували сплавляти ліс на Дунай, Віслу, Золоту Бистрицю. Він знав кілька мов, його передбачення завжди справджувалися, а поради виручали із найскрутніших обставин. За це його любили і недолюблювали, бо легше повірити в рай на землі, ніж у те, що за людиною нема ґанджу.

Йому було під сорок. Це був високий, міцно збудований чоловік з карбованим суворим обличчям і гострим чіпким поглядом. Та, коли на Третяковому лиці з’являлася усмішка, він весь засвічувався мудрим теплом, і в такі хвилини кожен почував себе немовби винуватим за його повсякчасну стриманість, потребував відкрити душу.

До його хати ходили мов по відпущення гріхів, і він для кожного знаходив розумне слово, та, коли треба було що-небудь ухвалити громадою, коли, щоб не вдарити лицем в болото, Крицяки і Верешки починали пророчими голосами бабські теревені, йому уривався терпець, він зводився на весь свій велетенський зріст і кричав: "Ви не на суді, чорти б вас побрали! Вас ніхто ні в чому не звинувачує! Про діло кажіть, не показуйте, які ви мудрі!" Тоді всі гуртом нападали на Максима. Двірником[57] вибирали когось іншого, забувши, наскільки важливо мати на цій посаді тямущого чоловіка, а через тиждень нищечком — у хату бокораша: і Крицяк, і Кошута, і Верешко.

Я любив дивитися, як він веде сплави. Красень! Розставить ноги на весь пліт і ніби вросте в нього. Я носив йому їсти на Ворітця — тут, перед водоспадом, бокораші робили постій. У камінній вибоїні ріка несамовитіє. Завжди підстерігає смерть чи каліцтво, бо досить у верхогір’ї випасти маленькому дощику — води прибуде на півліктя, а вже рве і заносить зовсім інакше, ніж перед тим. Третяк полуднує і поглипує на пороги. Очі круглі й нерушкі. Зморшки застигли кістяними пругами. Дивиться на бистрінь і наче уявки пливе-промовляє: "Ти бестія, Черемоше, але і я дідько". А вже як рубають линви, то вже справді не людина, а диявол. То вже одне: дараба, річка, він.

Третяк одружився у вісімнадцять літ. Звістку, що такий молоденький леґінь привів жінку, гуцули сприйняли похмуро. Але Максимові вже тоді не потрібно було чужих настанов. Згодом про його пригоду розповідали на кожних вечорницях.

Рослий і дужий, та з вигляду дзьобатий підліток, Максим прибув до підгірного села Мигове біля Берегомета. Тамтешні діди докумекали по що, змовилися покепкувати. Є, кажуть, гарні дівчата, але найвродливіша давно чекає пари, відважного леґеня. І біда: відважний ніяк не трапиться.

Максим здогадувався, що діди хитрують, одначе йшлося про відвагу! Серед ночі рушив до старої напівзруйнованої доменної печі — гамарні, як її називали в Миговому та й поза Миговим.

Між іншим, я чув про це з Максимових уст і пам’ятаю до дрібниць. Барон Мустаца[58] якось сказав: "Славам не треба ні хліба, ні води — аби мали що пам’ятати і згадувати".

Навколо все притихло, ніби заслухалося скрадливими кроками темені. Знічев’я зітхнув бук, дзенькнув кришталями інею, як молода намистом. Спохватився, випростав гілку, проте знову зашелестів, і з розколини берега на нього з пересторогою зашушукала лестлива річка Мигавка. У вишині над головою небо випустило соромливу, як вранішня росина, зірку. Ця з переляку над безоднею закліпала, через мент, ніби погомонівши з хмарою, аби та трішки одсунулась, викликала для розради ще кілька дружок. І затанцювали, і все завмерло, звівши на них затуманені солодкою дрімотою очі.

Десь близько, не далі, як на переліт шпака, вгадуються гори. Товариство замислених віків… Стіжок із Довбушевими печерами! А там — стрімка ущелина, кряжевий заслін — як гребля, — і нема із прірви виходу.

Діди розповіли таке. З села не чутно, та коли сісти на потрісканому пні біля гамарні, то навіть взимі, коли земля скована морозом, ухо вловить шурхіт, схлипування, посапування, немовби хто повзе дном яруги. А межи тим — коли-не-коли — дівочий сміх.

Підходжу. Б’ють вічні теплі буркути, булькотять гази над болотом, де колись черпали руду. Чекаю — сміху не чути. Задумався і… забувся.

Ті самі діди мені говорили, що після татар гамарня належала панові.