Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

Тоді удовиця Давлетова сама наповнила Гордію Нікандровичу келих горілкою. Він подивився на неї з неприхованою вдячністю, знов вилив оковиту собі в горлянку, поморщився, крекнув, але так і не закусив…

Хірургічне відділення клінічної лікарні № 15, вул. Григорія Сковороди, № 2а, Київ, кінець грудня 2003 року

Терезка завжди обурювалася, коли він переймався справами підшефного бомжа – Назара Амосовича Дунця.

– Спарику, ну чесне слово, ти місцями або все ж до неможливості дурний, або ж наївний! Нащо тобі оце смердюче нещастячко?! Я його протестувала: з точки зору соціології – це повністю вичерпане «дно», яке вже нема куди пробивати. Скажи, щоб він гуляв подалі від тебе й загалом позабув про твоє існування.

– Ні, Терезко, не можу, – зітхав журналіст і додавав: – Ніяк не можу. Що забажаєш – те й роби, що хочеш про мене думай… Але не можу.

– Чому?! Чому-у-у?

– Бо це вище моїх сил.

– Висловлюйся зрозуміліше, будь ласка!

Спартак зазвичай лише рукою махав, проте одного разу все ж розповів коханій про історію їхнього з підшефним бомжем знайомства. Про те, як уже доволі давно – років сім тому – Зореслав Бурбела почав потроху схиляти його до думки щодо вступу до Спілки письменників. Причому це було ще до ліквідації лабораторії високотемпературного паяння ІЕЗ імені Патона, а отже, до того, як Зореслав запросив Спартака на роботу до тижневика «Селянин»…

От саме тоді він почав потроху навідуватися на різноманітні творчі заходи в Будинок письменників. Звісно, туди приходили всякі люди з найрізноманітнішими намірами. І звісно ж, вистачало поміж них і так званих «стололазів» – тих, хто розраховував задурно поїсти й випити на фуршетах. Невдовзі серед них Спартак примітив неохайно вдягненого старигана, на грудях якого, тим не менш, була причеплена ювілейна медаль «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Річ у тім, що така сама медаль була єдиною нагородою його любого дідуся Сьоми, яку мама Гатя ледь-ледь випросила у брата на пам’ять про померлого тата. Решту ж нагород, разом з бойовим дідовим пістолетом і саморобною фінкою, дядько Льоня втопив у Дніпрі біля греблі ДніпроГЕСу. Отож і впала Спартакові в око нагорода на грудях бомжа…

Однак то була не єдина дивовижа, пов’язана зі стариганом. Головне, що поводився він нестандартно! Адже всі «стололази» інтуїтивно відчували, після яких заходів фуршету не буде – і старанно їх оминали. Саме такої поведінки можна було очікувати й від бомжа-орденоносця… Але ж ні! Дивний дідуганчик приходив на всі заходи та презентації незалежно від того, намічалося по закінченні застілля чи ні. Хоча судячи за зовнішністю, він явно не доїдав… Отже, на вулицю Банкову № 2 його тягнуло саме через бажання дізнатися про літературні новинки, не інакше!..

– Ох, мій любий, що це за наївність?! – зітхала Терезка.

– Це не наївність. Ти краще далі послухай, – просив він.

…Отже, бомж-орденоносець приходив до Спілки письменників за покликом серця. Через любов до літератури. Так само всередині листопада 1997 року відвідав він і презентацію «Апокаліпсису по-київськи» – першої авторської книжечки Спартака. От саме на тій презентації стариганчик і розповів, що в 1961 році працював лікарем київської «швидкої допомоги» та, відповідно, брав участь в ліквідації наслідків Куренівської трагедії. Ковтаючи каламутні сльози, повідав, як буквально на його очах ківшем екскаватора розірвало навпіл труп його знайомої «тітки Капи» – батькової однополчанки й колишньої телефоністки Капітоліни Замбриборщ. Після чого нижню частину жіночого трупа разом з порцією землі екскаваторник вивантажив до кузова однієї вантажівки, а верхню частину тіла «тітки Капи» потім закинули до кузова іншої вантажівки.

Тодішній лікар намагався звернути на це увагу тих, хто керував земляними роботами, – але марно. Більше того, через деякий час Назара Амосовича звільнили із системи «швидкої допомоги», й він переїхав до Хмельницького, де влаштувався в Обласній лікарні. А обидві половинки тіла «тітки Капи», очевидно, поховали нарізно…

– І ти повірив цим дурнуватим вигадкам?! – здивувалася Терезка. – Я просто вражена, яким дурником ти іноді можеш бути!..

– Нічого це не вигадки, – впевнено заперечив Спартак. – Те, про що Назар Амосович розповів на моєму творчому вечорі, дуже добре узгоджувалося з відомостями, зібраними мною раніше. Отож я йому не тільки повірив, але й примірник книжечки підписав.

– Дурко-о-о!.. Наївне дурко.

– Більше того, згодом з’ясувалося, що ота сама «тітка Капа» жила колись навпроти нашого дому – в першому номері.

– Де?!

Спартак підвів студентку до вікна й кивнув на двоповерховий будиночок через дорогу:

– Ось там, у дворі.

Терезка мерзлякувато зіщулилася. З інших розповідей коханого вона знала, що роман «Апокаліпсис по-київськи» оповитий цілою низкою просто неймовірних збігів! А тут ще й розповідь цього хвалькуватого бомжа-орденоносця… І якась «тітка Капа» з дому навпроти… Невже ж цей смердючий дідуганчик і справді відкопував з усіма іншими трупи людей з багнюки?! Якось не віриться, щоб якийсь бомж… Щоб інтелігентний лікар дійшов до отакого життя!.. Як таке може статися?! В голові не вкладається. Між тим, Спартак продовжив розповідь.

…Прочитавши подаровану книжечку, Назар Амосович був дуже розчулений. Тепер, коли вони зустрічалися на спілчанських заходах, він ніколи не втрачав нагоди привселюдно похвалити «Апокаліпсис по-київськи». Однак ніякого подальшого зближення письменника Сивака і бомжа-орденоносця Дунця не відбувалося. Так тривало аж до минулого літа, коли під час чергової випадкової зустрічі на якійсь київській вулиці Спартак спитав, куди прямує Назар Амосович. І тут з’ясувалося, що він… збирається на Байковий цвинтар, щоб прибратися на могилі Лесі Українки!

Виявляється, коли Дунець був ще підлітком, то разом з матір’ю потрапив в окупацію. Коли ж їхню Бакоту звільнили радянські війська, то якийсь красноармієць подарував хлопцеві… томик віршів геніальної української поетеси. Юний Назарко буквально закохався в ті вірші, багато з яких і досі міг прочитати напам’ять.

– Тільки уяви, Терезко, цю картину: ми стоїмо посеред залитої липневим сонцем вулиці, і цей старий халамидник, виблискуючи такою ж медалькою, яка лишилася від мого любого дідуся Сьоми, шпарить поезію Лесі Українки! Вірш за віршем, вірш за віршем!..

– Нічого собі, – зітхнула студентка замислено. – В його-то роки…

– Отож-бо!

…Природно, бажаючи перевірити слова бомжа-орденоносця, Спартак поїхав разом з ним на Байковий цвинтар. По дорозі Дунець розповів, що на могилу геніальної поетеси його привів колись покійний тато Амос: це сталося буквально напередодні подачі