Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Ну, все одно спробуй. У мене останній підскочив дев’ять разів.

Вона примружено глянула на мене знизу вгору.

— Ти на це заточений. Мені всього шість.

— Це правда. І те, і те, — я поклав руку їй на голову. — Але треба працювати з тим, що є.

— Коли я виросту, мене підключать, як тітоньку Різ.

Я відчув, як на чистій підлозі мого мозку, вдосконаленого нейрохімією «Хумало», утворилася маленька калюжка смутку.

— Молодчинка. Слухай, мені треба йти. Не підходь до води надто близько, гаразд?

Вона роздратовано поглянула на мене.

— Я вмію плавати.

— Я теж, але вона явно холодна, хіба ні?

— Ну, та-а-ак…

— От і маєш.

Я скуйовдив їй волосся й пішов уздовж пляжу. Біля першого булькобуду я озирнувся. Вона замахувалася великим крем’яхом на озеро так, наче вода була їй ворогом.

Елліотт перебувала в емоційному післяполітному настрої, який, схоже, нападає на більшість інфопацюків після тривалого блукання стеками.

— Я тут трохи попорпалася в історії, — сказала вона і рвучко витягнула назовні прибрану консоль з терміналом. Її руки потанцювали по панелі терміналу, і екран різко ожив, забарвивши її обличчя різними барвами. — Як там імплантат?

Я знову торкнувся нижньої повіки.

— Нормально. Напряму підключений до тієї самої системи, що керує часовим чипом. Різ могла б на цьому заробляти.

— Колись заробляла, — коротко відповіла Елліотт. — Поки її не замели за антипротекторатську літературу. Коли все це закінчиться, подбайте про те, щоби хтось закинув за неї слівце на федеральному рівні, бо їй це кров з носа потрібно.

— Так, вона казала, — я поглянув на екран через її плече. — Що там у вас?

— «Голова у хмарах». Креслення з аероверфі Тампи. Характеристики корпусу і все таке. Цій інфі вже кілька століть. Мене вражає, що це взагалі досі зберігають у стеку. Хай там як, виглядає на те, що спочатку її ввели в експлуатацію у складі карибської протиштормової флотилії, ще до того, як орбітальна метеомережа «Скай-Сістемз» залишила їх усіх без роботи. Під час переоснащення видерли купу сканувального обладнання далекої дії, але локальні давачі залишили, і це й забезпечує елементарну поверхневу безпеку. Зняття показів температури, інфрачервоне випромінювання — щось таке. Якщо на корпус приземлиться об’єкт, який випромінює тепло, вони про це знатимуть.

Я кивнув без тіні подиву.

— Є шляхи всередину?

Вона знизала плечима.

— Сотні. Вентиляційні канали, тунелі для обслуговування. Обирайте самі.

— Мені треба буде ще раз глянути, що сказав моєму конструкту Міллер. Але припустімо, що я ввійду згори. Теплове випромінювання — єдина реальна проблема?

— Так, але ті давачі відшукують перепади температур на будь-якій площі, більшій за квадратний міліметр. Стелс-костюм вас не врятує. Господи, їх, мабуть, спровокує навіть дихання з ваших легень. І це ще не все, — Елліотт похмуро кивнула на екран. — Ця система, напевно, дуже їм сподобалася, бо після переробки її розповсюдили по всьому кораблю. В кожному коридорі й на кожному містку є давачі внутрішньої температури.

— Так, Міллер казав щось про мітку теплової сигнатури.

— Саме так. Нові гості отримують її під час входження на борт, і їхні коди включають у систему. Якщо хтось інший без запрошення проходить коридором або йде туди, куди йому забороняє мітка, то він запускає всю сигналізацію в корпусі. Просто та дуже ефективно. І я не думаю, що можу туди влізти й написати вам вітальний код. Надто багато заходів безпеки.

— Не турбуйтеся про це, — відповів я. — Я не думаю, що це буде проблемою.

— Ти… що? — Ортеґа поглянула на мене; її обличчя накрило грозовим фронтом люті та недовіри. Вона відступила від мене, наче від заразного.

— Це було лише припущенням. Якщо ти не…

— Ні, — вона вимовила це слово так, наче воно було для неї новим і його смак їй сподобався. — Ні. Дідька лисого. Я заради тебе взяла участь у вірусному злочині, я ховала заради тебе докази, я допомогла тобі з множинним зачохленням…

— Його навряд чи можна назвати множинним.

— Бляха-муха, це злочин, — процідила вона крізь зуби. — Я не буду красти для тебе конфісковані препарати з поліційного сховища.

— Гаразд, забудь, — я завагався й на мить підпер язиком щоку. — Тоді не хочеш допомогти мені конфіскувати ще?

Коли на її обличчі з’явилася мимовільна усмішка, всередині мене щось зраділо.

Торгівець був там, де перебував два тижні тому, коли я опинився в радіусі роботи його передавача. Цього разу я побачив його за двадцять метрів; він ховався в ніші, а на плечі в нього фамільяром сиділа радіоустановка з кажанячими очима. На вулиці повсюди було дуже малолюдно. Я кивнув Ортезі, яка стояла навпроти, та пішов далі. Рекламна передача так і залишилася вулицею абсурдно несамовитих жінок і раптовим холодом бетатанатинового кайфу, але цього разу я на неї очікував, та й усе одно нейрохімія «Хумало» однозначно притлумлювала наслідки цього вторгнення. Я підійшов до торгівця з енергійною усмішкою.

— Є жмурик, чуваче.

— Добре, його я й шукаю. Скільки його в тебе?

Він трохи здивувався; його обличчя виражало щось середнє між жадобою та підозрою. Його рука прослизнула вниз, до коробки-жахачки на поясі — так, про всякий випадок.

— Скільки ти хочеш, чуваче?

— Весь, — бадьоро промовив я. — Усе, що в тебе є.

Він зрозумів мене, але тоді вже було запізно. Я міцно схопився за два його пальці, коли вони тицьнули на кнопки коробки-жахачки.

— Нє-а.

Другою рукою він замахнувся на мене. Я зламав ті пальці. Він завив і звалився від болю. Я копнув його в живіт і забрав у нього коробку-жахачку. Позаду мене надійшла Ортеґа й тицьнула жетоном у його спітніле обличчя.

— Поліція Бей-Сіті, — лаконічно сказала вона. — Вас заарештовано. Подивимося, що тут у вас.

Бетатанатин містився в кількох пластирах підшкірного введення з загорнутими в бавовну крихітними скляними ємностями. Я підніс одну з ампул до світла і потрусив нею. Рідина всередині була блідо-червона.

— Що ти думаєш? — запитав я Ортеґу. — Відсотків із вісім?

— Схоже на те. Може, й менше, — Ортеґа пхнула коліно торгівцеві в шию, притиснувши його обличчя до тротуару. — Де ти бодяжиш цю штуку, друзяко?

— Це добрий товар, — пропищав торгівець. — Я купую напряму. Це…

Ортеґа сильно постукала йому по голові кісточками пальців, і він стулив пельку.

— Це лайно, — терпляче промовила вона. — Це так сильно розбодяжили, що від нього навіть холодно не буде. Нам його не треба. Тож можеш забрати собі весь свій запас і піти, якщо хочеш. Нам треба тільки знати, де ти його бодяжиш. Адресу.

— Не знаю я ніякої…

— Ти хочеш, щоб тебе підстрелили під