Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Одне місце в Окленді, — понуро відповів торгівець.

Ортеґа дала йому олівець і папір.

— Запиши її. Жодних імен, тільки адресу. І таким чином допоможи мені. Якщо сипатимеш на мене обманкою, я повернуся сюди з п’ятдесятьма кубами справжнього жмурика і згодую тобі його повністю, нерозбавленим.

Вона забрала папір, на якому щось було наґрамуздляно, і позирнула на нього, прибрала коліно з шиї торгівця й погладила його по плечу.

— Добре. Тепер вставай і вали з вулиці нахрін. Якщо місце справді те, завтра можеш вертатися до роботи. А якщо ні, то пам’ятай: я твою ділянку знаю.

Ми провели тогрівця поглядом, поки він шкандибав геть, і Ортеґа ткнула пальцем у папірець.

— Я знаю це місце. Торік відділ контрольованих речовин пару разів влаштовував там облаву, але якийсь юрист-проноза щоразу відмазує тих, хто має там вагу. Ми зчиняємо великий галас і наводимо їх на думку, що вони відкупаються від нас торбою нерозбавленого товару.

— Логічно, — я поглянув услід постаті торгівця. — Ти б і справді його підстрелила?

— Нє-а, — Ортеґа широко всміхнулася. — Та він цього не знає. У відділі контрольованих речовин часом так роблять, просто проганяючи з вулиці великих торгівців, коли відбувається щось важливе. Офіційна догана для поліціянта, який це зробив, і компенсація за новий чохол, але для цього потрібен час, і цей час засранець проводить у сховищі. А ще людям боляче, коли їх підстрелюють. А я була переконлива, еге ж?

— Переконала мене так, що капець.

— Можливо, мені слід було піти в посланці.

Я заперечно хитнув головою.

— Можливо, тобі слід менше часу проводити біля мене.

Я підняв погляд на стелю, чекаючи, коли сонокоди гіпнонавушників заколисають мене, змусивши забути про реальність. Обабіч мене вже сиділи у своїх установках Девідсон, інфопацюк з відділу органічних ушкоджень, і Ортеґа; я чув їхнє дихання, повільне й розмірене, на межі свого нейрохімічного сприйняття навіть крізь гіпнонавушники. Я спробував розслабитися краще, щоб гіпносистема подіяла на мене крізь кілька рівнів свідомості, що потихеньку зникала, але натомість мій розум завзято перебирав деталі плану, наче програмна перевірка, що шукає помилок. Це скидалося на безсоння, на яке я страждав після Інненіну, було обурливим свербінням синапсів, яке вперто не минало. Коли цифрове табло периферійного зору повідомило мене, що минула щонайменше хвилина, я піднявся, спершись на лікоть, і роззирнувся довкола, дивлячись на постаті, що снили в інших установках.

— Якась проблема? — голосно запитав я.

— Відстежування Шеріл Босток завершено, — повідомив готель. — Я вирішив, що ви б воліли бути самі, коли я вас про це повідомлю.

Я сів і почав знімати з тіла троди.

— Правильно вирішив. Ти впевнений, що всі інші не при тямі?

— Лейтенанта Ортеґу та її колег було встановлено у віртуальність близько двох хвилин тому. Айрін Елліотт влаштувалася там ще раніше. Вона попросила її не турбувати.

— На якій швидкості ти зараз працюєш?

— Одинадцять цілих п’ятнадцять сотих. На вимогу Айрін Елліотт.

Вилізши з установки, я кивнув. Одинадцять цілих п’ятнадцять сотих — стандартна робоча швидкість для інфопацюків. А ще це — назва експерія-кіношки з Мікі Нозавою, не цікавої нічим, окрім надзвичайної кривавості. Єдине, що я чітко пам’ятав з неї, — це те, що персонажа Мікі наприкінці було несподівано вбито. Я сподівався, що це — не лихе знамення.

— Гаразд, — промовив я. — Подивимося, що там у тебе.

Між ледь видимим рухом моря та вогнями в хатинці був лимонний гай. Я пішов ґрунтовою дорогою між деревами і неначе очищувався цитрусовим ароматом. У високій траві обабіч дороги підбадьорливо тріскотіли цикади. В оксамитовому небі вгорі нерухомо зависли зорі, схожі на коштовні камінці, а земля позаду хатинки здіймалася положистими пагорбами та кам’янистими кручами. У темряві на схилах рухалися нечіткі білі постаті овець, а ще я звідкись почув собачий гавкіт. З одного боку трохи на віддалі мерехтіли вогні рибальського селища, не такі яскраві, як зорі.

На верхній огорожі ґанку хатинки висіли гасові лампи, але за дерев’яними столами на ньому не сидів ніхто. На передній стіні був буйний абстрактний розпис, який оточував і трохи прикрашав вивіску з написом «Пансіон „Квітка-68“». Уздовж огорожі звисали підвіски «музика вітру», які миготіли та крутилися на легкому вітерці, що віяв з моря. Вони видавали різні ніжні звуки — від скляного подзвону до лункого дерев’яного стукоту.

На занедбаному похилому газоні перед ґанком хтось виставив нерівним колом недоладну колекцію диванів і крісел, тож здавалося, ніби хатинку зняли з її вмебльованого інтер’єру та знову поставили вище на схилі. На зібраних меблях лунали тихі голоси та виднілися червоні жаринки запалених цигарок. Я потягнувся до власного запасу, усвідомив, що вже не маю ні тієї пачки, ні потреби в ній, і іронічно посміхнувся в темряві.

Бурмотіння розмови перекрив голос Баутісти.

— Ковачу! Це ти?

— Хто ж іще? — нетерпляче запитала його Ортеґа. — Це ж, блін, віртуальність.

— Так, але… — Баутіста знизав плечима й показав на порожні місця. — Ласкаво просимо на вечірку.

У колі м’яких меблів сиділи п’ятеро. Айрін Елліотт і Девідсон сиділи по різні кінці дивана біля Баутістиного крісла. По інший бік від Баутісти витягнула довгоноге тіло Ортеґа, повністю зайнявши другий диван.

П’ята постать розслабилася на іншому кріслі, витягнувши перед собою ноги; її обличчя губилося в тіні. Було видно, як над її різнокольоровою банданою стирчить дибки жорстке чорне волосся. На колінах у чолов’яги була біла гітара. Я зупинився перед ним.

— «Гендрікс», чи не так?

— Правильно, — його голос відзначався глибиною й тембром, яких раніше не мав. Великі руки заворушилися по ладах і випустили на потемнілий газон розсип акордів. — Проекція базової сутності. Вбудована оригінальними конструкторами. Якщо прибрати системи віддзеркалювання клієнтів, то виходить оце.

— Добре, — я зайняв крісло навпроти Айрін Елліотт. — Ви задоволені умовами роботи?

Вона кивнула.

— Так, нормальні.

— Як давно ви тут?

— Я? — вона знизала плечима. — Десь із день. Ваші друзі прибули сюди пару годин тому.

— Дві з половиною, — кисло зауважила Ортеґа. — Що тебе затримало?

— Глюк нейрохімії, — я кивнув на постать «Гендрікса». — Хіба він вам не казав?

— Саме це він нам і сказав, — Ортеґа дивилася, як справжнісінька лягава. — Я просто хочу знати, що це означає.

Я безпорадно розвів руками.

— І я теж. Система «Хумало» постійно мене викидала, і ми не одразу добилися сумісності. Може, я напишу виробникам, — я знову повернувся до Айрін Елліотт. — Як я розумію, вам для занурення знадобиться робота формату на максимальній потужності.

— Правильно розумієте, — Елліотт тицьнула великим пальцем на постать «Гендрікса». — Цей