Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Знизую плечима чи то для Андрія, чи то самому собі. 

— Не думав, що ти настільки боїшся бути спійманим на гарячому, — Доронін хитає головою і робить крок убік.                                                                                                           

І я помітно розслабляюся. Тому що почуваюся у відносній безпеці. Це так, ніби я перебуваю в клітці з хижаком, до якого наблизитися бояться, але водночас він сам для мене настільки небезпечний, що після його атак я навряд чи залишуся живим.  

— Не більше, ніж ти, — парирую.

— Нісенітниця, — хмикає Андрій, — я давно переступив ту межу, коли на мої вчинки могла вплинути чужа думка. 

— Ось як? — відштовхуюся від стіни.                                                                                                   

Доронін рідко відверто говорить, тому я намагаюся не злякати момент.

— Так, саме так, — друг проходить до бару і дістає пляшку з двома склянками. — Я хочу отримати те, що бажаю найбільше на світі, і мені пофіг, хто і що про це думає. 

— І чого ж ти бажаєш? — запитую, спостерігаючи, як бурштинова рідина наповнює склянки. 

Її небагато, лише на два пальці, але ми ж і не нажиратися збираємося. 

— Тебе, — відповідає Доронін так, немов ми говоримо про погоду. — І її. 

Простягає мені склянку, яку я без зволікань забираю.                                                                      

— Хочу тебе і її у своєму ліжку, — продовжує Андрій, — у своєму житті. Про думки й серце не кажу, — хмикає, — ви вже давно там. 

Затинається на останньому слові й, щоб приховати це, робить ковток. Стороння людина безумовно нічого не помітила б. Але ми з ним знайомі надто давно. І занадто близько. 

— Я досить дохідливо змалював свої цілі?

— Абсолютно, — усміхаюся.                                                                                                                      

Андрій любить цю фразу, оскільки свої бажання висловлює завжди чітко і ясно. 

— І я готовий зайти далі з тобою, Стасе, — знову чую голос друга, — якщо ти дозволиш. 

— А якщо ні? — дивлюся в його очі з викликом.

— Тоді я знайду тисячу й один спосіб тебе переконати.                                                                        

Я закидаю голову і починаю ржати. Самовпевненість Дороніна ніколи не була для мене таємницею, адже саме ця його риса дала нам змогу підняти бізнес його покійного батька на небачені раніше висоти. 

— Сумніваєшся, що можу? — Доронін хмуриться.                                                                         

Явно неправильно зрозумів таку мою реакцію.

— Ні крапельки, — відсміявшись, відповідаю. — І коли ти зрозумів, що хочеш саме цього? 

— Це має значення? — Андрій не спускає з мене очей. — Напевно, ще на вашому весіллі. А визнав це тільки зараз. — Він ковтає і ставить запитання, до якого я виявляюся не цілком готовим: — А ти коли все зрозумів?