Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів 📚 - Українською

Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Клуб невиправних оптимістів" автора Жан-Мішель Генасія. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 120 121 122 ... 158
Перейти на сторінку:
ви буваєте в «Сінематеці» й берете книжки в бібліотеці. Ось вам два місця, якими варто обмежити свої пошуки.

— Я сказав їй, що я Терези.

— Не має значення.

— Я не запитував про ваш знак?

— Глузуєте?

— Це ключова деталь нашої розмови.

— Схоже на жарт.

Саша був винятком, що підтверджував правило. Я так ніколи й не дізнався про його знак. Відтоді я проводив час у трикутнику площею в сто п’ятдесят метрів між Генріхом IV, муніципальною бібліотекою V округу та «Сінематекою» по вулиці Ульм.

— На кого вона схожа? — спитав Саша.

Я спробував йому пояснити. Джинси, теніска, кучеряве волосся — це ще хоча б про щось говорило. Решту йому уявити так і не вдалось. Неможливо описати образ. Слова зайві. Вона не скидалася ні на кого зі знайомих, які змогли б слугувати орієнтиром. Я заходився складати фоторобот, ця потреба стала нагальною. У мистецькому розвитку я застряг на рівні дитячого садка й відтоді геть не досяг успіху: малював, наче в руці була мітла. Ніяк не вдавалося відтворити її образ, хоча я старався. І таки спробував. Узяв м’якого олівця й вугілля, накидав кілька тіней і переходів. Як на мене, схоже. Показав фоторобот Крістіані в бібліотеці.

— Ти бачила цю дівчину?

— Скидається на кобилу з гривою, що розвівається на вітрі, — зауважила вона.

— Це дівчина з кучерявим волоссям.

— Дівчат із кучерявим волоссям у бібліотеці не бракує.

Я окинув зал. Багато таких сиділо за великим столом.

— Мішелю, тобі не завадить узяти кілька уроків малювання.

— Надто пізно. Хто ти за гороскопом, Крістіано?

— Козеріг, асцендент у Скорпіоні.

— А твій чоловік?

— Також Козеріг.

— Отже, щоб поладнати, треба бути одного знаку?

— Це точно не завадить. То ти тепер гороскопами цікавишся?

— Лише для ознайомлення. Веду розслідування. Насправді я прийшов за «Ранком магів», але не знайшов.

— Не знаю чому, але його приписали Повелю. Хочеш прочитати?

— Він нецікавий?

— Та це щире шахрайство. Ти цікавишся гороскопами, хочеш прочитати «Ранок»… Тільки не кажи, що віриш у паранормальне.

Я провів довгі години в «Сінематеці» — скільки міг витримати. А певні шкільні обов’язки, надлишкові й марні, змушували мене ще й сидіти за партою. Я проковтнув незліченну кількість фільмів. Чудернацькі, нудні, старомодні й довоєнні. Самовіддано зніс вичерпний добір стрічок Дрейєра та Одзу, ретроспективу німих мексиканських комедій та з насолодою подивився гру Луїзи Брукс і картини Фріца Ланґа[174]. Я сидів у глибині зали, завжди на одному й тому самому місці, біля виходу — аби не проґавити її можливий прихід. Тепер я був завсідником. Моєю думкою стали цікавитися. Отак я і познайомився з Вільямом Делезом. Він був помічник режисера. Свого часу працював із постановником, чий антиколоніалістський фільм так ніколи і не вийшов, забракований трестами й нечистими на руку капіталістами. Відтоді він нікому не асистує, лише марнує час на балачки, флірт і жарти. Я бачив його щоразу. Він був рослий, з пишною шевелюрою, волосся з якої стирчало у всі боки, тож, коли він сидів у залі, завжди знаходилися невдоволені мадам. Врешті він пересів на задній ряд — і зайняв моє місце. Але без заперечень пересів на сусіднє крісло. Місця за нами закріпилися, хто приходив першим, тримав сидіння для другого. Він щось завжди занотовував до великого зошита зі спіраллю. Через темряву його письмо було нечитабельним: коли вмикали світло, він заледве міг те прочитати. Рядки налізали один на одний, кучерявились змійкою. Іноді він спізнювався й запитував мене на вухо: «Що вона сказала?» — чи: «Що він відповів?» — або: «Він що, виходячи, не вимкнув світла?», — а от іще: «Ти це бачив: монтажні кадри так грубо з’єднані, просто жах». Після сеансу він виходив у хол розім’яти ноги. Проходячи повз, часом кидав: «Видатний фільм» — чи: «Наступний буде кращим». Під час сеансу сипався град коментарів. Бувало, він міняв думку. «Як помізкувати, то це лайно» — або: «Справу зроблено, фільм змушує замислитися». Охоти зав’язувати розмови в мене не виникало, як і знайомитися. Після перегляду «Токійської повісті» він спитав: «Ви німий?» Я відповів: «Ні». Тривалий час ми не розмовляли. «Слова, написані на вітрі» Дуґласа Сірка навіяли мені гарний настрій, і після наступного фільму я поступився:

— Непогано, так?

— Ти також кіноман?

— Ненавмисне. Я шукаю молоду дівчину. Якщо вірити другові, — а він тямущий, — не сьогодні-завтра, вона прийде. Я чекаю.

Він дивився на мене, звівши брови дугою. Вдаватися в деталі я не збирався, але наважився: показав йому фоторобот.

— Цей малюнок тобі про щось говорить?

Як тільки він не крутив того аркуша! Підшукував вдале освітлення. Вагався.

— Це Бетті Девіс?

Мені довелося викласти скорочену версію моєї пригоди. Зала заповнювалася.

— Гарна історія, — сказав він. — Я саме підшукую сюжет сценарію для зйомок мого першого фільму. Хороший початок. Розповіси потім продовження.

Антракт скінчився, запустили заголовні титри «Веракруса».

— Якщо раптом ти її зустрінеш…

— Що їй сказати?

Почулося «Тихо!» та «Заткніться!». Я сів. Думав, що ж сказати. Не придумав. Вільям занурився у фільм. І правильно вчинив. Чудовий вестерн.

Я й далі швендяв своїм трикутником. Розширив периметр пошуку на сто метрів. Безуспішно. Минали місяці. Єдиний, кого я щодня бачив, був Вільям, який невтомно вимагав продовження і був невдоволений затримкою сценарію.

— Чому ти не вигадаєш історію?

— Кіно має віддзеркалювати реальність. Здається, тобі настав час рухатися далі. Може, знайдеш іншу жінку? Трохи динаміки фільму не завадить. Та й щодо діалогів: коли ти сам, це буде непросто.

— Ти хто за гороскопом?

— Тілець. Маю серйозну проблему. Мама забула годину мого народження. Можеш уявити? Вирахувати асцендент неможливо. А ти?

— Терези. Я ще не визначився, вірити в це чи ні. Поживемо — побачимо.

— Ідеш до «Сінематеки»? На наступному сеансі крутитимуть «Діти райка». Повна версія.

— Краще спущусь вулицею Суффло.

Мене охопило неприємне відчуття повторення історії. Зі мною такого ще не було. А потім я пригадав. «Білі ночі». Я ж так полюбив цю книжку! Сентиментальний легкодух зустрічає знедолену незнайомку, тішить себе ілюзіями, носиться безлюдним Санкт-Петербургом, домислюючи свою мрію, та наштовхується на непереборну жорстоку реальність. Різниця в тому, що в мені оселилася впевненість. Я не міг помилятися. Я не мрійник. Я чекав. На перехресті Люксембурзького саду пополудні проходять тисячі перехожих. Я ставив нездійсненні завдання: одинадцята жінка, що з’явиться з вулиці Місьє-ле-Пренс, чи восьма на виході з метро, або тринадцята, яка вийде з 38-го автобусу, буде вона. Дурнуватий виклик. Можливо, вона ходила іншою вулицею, за двадцять метрів, чи взагалі живе в іншій країні. Двічі, може, тричі я вагався. Силует, зачіска. А

1 ... 120 121 122 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб невиправних оптимістів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Клуб невиправних оптимістів"