Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Встаю, – підкорився Наст, скривившись у гримасі сильного болю.

– Повєрнулся спіной – рукі вмєстє! – наказав той і Наст виконав наказ. За спиною заскреготів звук скотчу і через невеличку паузу кінцівки Яковенка були намертво замотані цією клейкою стрічкою. – Глаза матать? – запитав Гєна у свого сивого хазяїна і, отримавши негативну відповідь, ткнув дулом у спину. – Пашьол!

В голові Яковенка досі крутилися діалоги. Навіть коли його ліпшого друга схопили за лямку Настового рюкзаку і поволокли землею, сміючись при цьому до нестями. Навіть коли той почав робити пасивні рухи спротиву і отримав за це ногою по тулубу. Навіть в ці моменти Наст не припиняв згадувати.

– ОЛЕКСАНДР! ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ! – зірвався раптово він і заволав, розвернувшись до Іванова. Той від несподіванки припинив копати і боязко подивився на хлопця. Усі росіяни, не розуміючі, примружилися і дивилися на хлопця, в очах якого немовби створився цілий всесвіт. – НЕМА СЕНСУ! БІЛЬШЕ НЕМА СЕНСУ ТЕРПІТИ! – волав він щось незрозуміле нікому й навіть адресату.

– Заткнісь! – вдарив Наста Гєна так само боляче, але адреналін, що виділявся у кров слонячими дозами, робив невідчутними для Яковенка будь-які удари.

Іванов А.?Г., на прізвисько Шесть, стояв з напіввідкритим ротом і досі не розумів, до кого взагалі звертається цей полонений хлопець. Білявий чоловік просто закляк на місці і дивився за тим, що коїться у п’яти метрах від нього.

– ВОНИ ВБИЛИ ЙОГО! – майже в істериці заволав Наст. – ВБИЛИ! ВБИЛИ! ВОНИ… е-хе, – намагався схопити ротом кисень, якого так бракувало його серцю, що шалено скорочувалося ледь не кожну третину секунди.

– ЗАТКНІСЬ, СУКА! – вибіг нізвідки сивий Іван і дав щільного ляпаса Насту по обличчю. Нещодавно загоєні ранки знов почали кровити і червона рідина потекла з обличчя на землю. – Шесть, падашьол! – наказав він Іванову і той, смиренно кинувши лопату, повернувся на дорогу, де під яскравим місячним сяйвом можна було роздивитися його розгублене та перелякане обличчя, що з усіх сил намагалося не видавати емоцій. – Што он сказал? – запитав Іван, під час того як Наст надихався і почав знов волати, при цьому ухиляючись головою від руки Гєни, яка хотіла заліпити йому рот скотчем.

– ВОНИ ВБИЛИ ЙОГО! ЖОРСТОКО, БЕЗ ЖАЛЮ, БЕЗ КОЛИВАНЬ! ВОНИ ВБИЛИ…РОСІЯНИ… ВБИЛИ… ВБИЛИ ТІМУРА, – заклякле обличчя Іванова в моменті здригнулося, але це було майже непомітно, лишень очі видавали цей біль, але сивий командир не звертав уваги на очі. Іван дивився на емоції обличчя і намагався по них зрозуміти, яку інформацію каже йому Наст.

– ШТО ОН СКАЗАЛ?! – крізь зуби з ненавистю прошипів він, трясучи пальцем вбік Наста, якому вже заклеїли рот сірим скотчем. – Атвєчай!!! – зірвався той, і Іванов, піднявши вбивчий погляд та подивившись у сірі порожні бездушні очі командира, відповів:

– Нє понімаю украінскій.

– ШТО?! Я ТЄБЯ СЕЙЧАС ПРІСТРЄЛЮ НАХЄР, МАЛОРОС ХРЄНОВ! – перезарядив він автомат і його безтурботне старече обличчя нарешті набуло справжнього, лячного вигляду.

– Я знаю только рускій і…

– ШТО ТИ НЄСЬОШ, МИ ВСЄ СЛИШАЛІ ТВОЙ БАЗАР, РУСКІЙ НЄ ТВОЙ РАДНОЙ! – верещав сивий, розмахуючи перед обличчям Олександра дулом автомата.

– Да… ви прави… мой рідний – Новоайдарскій, – невимушено продовжив він. Під тьмяним світлом місяця, що зайшов за хмару, можна було побачити повне прийняття своєї долі в очах Іванова – йому дійсно вже не було сенсу боятися.

– То єсть, ти хочешь сказать, ти нє знаєшь, што сказал тєбє етот націк?! «КЛАЦ-КЛАЦ», – показово гучно смикнув він затвор автомату, показуючи цим свою впевненість у тому, що за невірної відповіді куля неодмінно полетить в обличчя білявого чоловіка.

– Ні слова, – похитав він головою і глибоко вдихнув, неначе востаннє.

Кілька секунд постоявши, націлюючись прямо в обличчя Іванова, сивий командир опустив зброю. Він розумів, що Шесть ще потрібен йому для виконання усілякої брудної роботи, тому він залишив його жити. Поки що.

Напруга, що висіла у просторі, так і залишалася впродовж усього шляху. Відповіді від Наста вони навіть не намагалися здобути, тому що розуміли, що можуть не втриматись – перегнути палицю, а їхня винагорода була онде – вже за парканом. Діставшись останнього блокпосту, обладнаного за останнім криком моди та нормативів безпеки, Наст озирнувся. Високий паркан з залізним дротом під напругою, камери спостереження, обладнаний усім необхідним охоронний пункт – все це натякало, що створений він для охорони чогось дуже важливого росіянам. Надважливого. За останнім з блокпостів височила та сама велика піраміда, яку ще вчора спостерігав Яковенко, перебуваючи на вокзалі. Як і тоді, звуки будівельної техніки та підривних робіт доносилися до вух хлопця.

– Шкіпєр, ну ти чьо, а? – знітився сивий, коли охоронець на блокпості почав ретельно роздивлятися за допомогою ліхтарика документи Івана.

– Вань, ну камєри ж понаставілі! – почав виправдовуватися той і тільки згодом побачив скорченого Наста, якого підганяв Гєна, тикаючи дулом у спину, та Саву, якого за дві руки волокли землею Пєтя і Міша. – Опа! Падаркі?

– Ага… – прогудів сивий та кивнув своїм рукою, буцімто кажучи – ходімо. – Нацикі-­развєдчікі…

– О‑о, – завив огрядний охоронець, хитаючи головою, немов перед ним був новий автомобіль товариша, що попрохав оцінити свою купівлю. – Ну, ето нєплохо, Вань, очєнь нєплохо.

– Єслі дадут награду, занєсу тєбє пачку.

– Лавлю на словє! – зрадів повний. – А то мая, – погупав він по кишені, де лежала порожня пачка цигарок. – Па нулям уже.

Експедиція зрушила з місця та не встигла зробити й п’яти кроків в бік гірки, охоронець голосно зауважив:

– Вань, пушкі! Вань! – розкинув руки по сторонах Шкіпєр. Він забув про головне.

– Тц! – невдоволено цокнув сивий і гарячково скинув свою зброю у металевий короб на вході. – Полпачкі… – кивнув Іван своїм, щоб робили так само.

– Ну нє бузі, Ваньок, ти ж знаєш правіла…