Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Роззброївши п’ятьох військових, Шкіпєр жестом дозволив їм пройти далі. Не зробили вони й трьох метрів, як Міша гучно похизувався:

– А гранатку-то я пріпря…

– З‑ткнісь, прідурок, – просипів крізь зуби сивий, глипнувши на Мішу своїм порожнім поглядом.

Одразу після блокпосту дорога йшла різко вгору, і на цьому проміжку тягнути свого друга змусили звичайно що Наста. Закинувши руку Сави Яковенку на плече, росіяни радісно струсили долоні – здихалися тягаря, що ледве пересував ногами. Кволо діставшись верхівки цієї дороги, Наст побачив по-справжньому дивовижне видовище – великий-­величенний кар’єр, що освітлювався сотнями ліхтарів, був створений у два етапи. Неначе дві великі сходини, два величенних кола, розмірами як три футбольних поля, утримували на собі впереміш безліч російської техніки – військової та видобувної. Десятки наметів, різних за розмірами, знаходилися переважно на верхній сходинці, а внизу, на най-

глибшому колі стояли бурові установки, які прямо зараз пробурювали землю ще глибше. Коло них зібралося багато людей у помаранчевих манишках. Стоячи з планшетками, вони голосно кричали тому, хто керує буром, активно жестикулюючи руками. Загалом весь контингент цього кар’єру складався з військових і отих у помаранчевих манишках. Вони, немов дві різні бактерії, жили окремо одне від одного і не перетиналися, однак все ж мали важливу спільну рису – шкодили Україні. Неподалік бура стояла видовжена автівка військового призначення. Наст раніше не бачив таких, але завдяки своєму «досвіду» розвідника знав, що це радіолокаційна система. В підтвердження своїх думок, перевівши погляд на «вищу сходину», він побачив чотири новітніх установки С‑400 Панцир, які геометрично правильним ромбом рівномірно покривали всю площу кар’єру. Яковенко второпав, що первісний план з дроном не спрацював би в жодному разі, і на душі хоча б трохи стало легше. Дорога так само різко пішла вниз, тому обережно, дивлячись під ноги, Наст спускався, намагаючись тілом підтримати друга. Робити це з замотаними руками було вкрай складно і Наст дуже боявся, щоб Сава не перечепився і не покотився донизу – метрів на тридцять до дна кар’єру. Кучерявий хлопець йшов із заплющеними очима, схиливши голову долілиць, а з рота рідкою цівкою тяглася слина впереміш із кров’ю, яка павутинням нашаровувалася на речі юнака. Лишень з божою поміччю Сава пасивно тюпав ногами та майже повністю висів на Настові. Нарешті спустившись, Пєтя та Міша невдоволено взяли Саву знов під руки і кинувши, немов річ під ноги, поволокли землею.

– К гєнєралу Волкову! – прозвітував сивий Іван постовому охоронцю, який стояв перед входом до величезного намету.

Охоронець, вбраний як на весілля, чистий та поголений зухвало подивився на сивого, брудного Івана, немов подумки питаючи: «Ти, мабуть, щось переплутав?», але побачивши впевненість у порожніх сірих очах, розвернувся зі словами про очікування та пішов до намету.

Повернувшись через кілька секунд, він ще більш зухвало посміхався:

– Адін, со мной! – наказав він.

Іван схопив лежачого у багнюці Саву за комір куртки і підняв з вологої землі. Зиркнувши на Наста, він просто хильнув головою в бік шатру і той, розуміючи на що натякає сивий, зробив крок всередину.

– Я ж сказал – адін! – обурився охоронець, але Іван хутко виправдався:

– Ета падаркі! – зайшов вслід за Яковенком сивий.

Як тільки ці троє ввійшли всередину ошатного величезного намету-­шатра, розмови той час вщухли. Наст підняв голову і побачив стіл, за яким вечеряв офіцерський склад. Першим в очі кинувся лисий повний чоловік, що сидів на чолі столу та, відразно чавкаючи, поїдав м’ясний стейк. Кров з м’яса стікала по його підборіддю в тарілку. Наст моментально зрозумів хто це, просто за відчуттям. Юрій Волков з неприхованою цікавістю дивився на парубків, яких привів йому сивий військовий, здебільшого все ж розглядаючи Яковенка. Серед інших Наст встиг помітити ще кілька знайомих облич, проте, пригадати хто саме це, не допомагав і наркотик. Позаду столу на стіні висів величезний прапор Росії та портрет їхнього довічного президента. Серед офіцерів, що розвернулися обличчям до новоприбулих, одразу пройшов шепіт, який перервав дуже гучний голос Волкова.

– Да, таваріщі.. ета он! – прогримів генерал, спровокувавши нову хвилю шепоту. – Анастас Яковенко. Позивной Несті – вєрно? Я долго думал, чо за несті такой, кагда син мой – в Амеріке учітся, сказал: “Пап, несті – значіт мерзкій, ублюдок”. Тут я і понял пачєму Несті. Скажі, Анастас, ти панімаєш, што умрьошь сєгодня? – звернувся він до хлопця голосом, що здався знайомим Насту.

Яковенко виношував ідею вбивства цієї людини вже стільки днів – здавалося, вічність, проте, саме зараз він був у його руках, у пастці. Плану Б не було, як і не було надії. Лишилася тільки гордість, її, як і блефу, в Наста було забагато – для його становища.

– Знаю… – качнув головою він та побачив задоволену посмішку Волкова й гмикання офіцерів. – Проте і ви знайте, що помрете теж, – скажено посміхнувся Наст, чим зміг стерти зухвалі гримаси з пик декількох офіцерів, але тільки не генеральської – той почав лишень більше посміхатися.

– Я знаю украІнскій, но для нашего удобства прєдлагаю пєрєйті на всємі ізвєстний язик і говоріть на ньом, – гидко посміхався Волков, утворюючи складки шкіри на своїй лисій голові.

– Та ні, мабуть, відмовлюсь, – намагався втримати тон зухвалості Наст, але його око, що запливло від набряку, сліди крові, розбита губа та руки, зв’язані за спиною, утруднювали це.

– Пасмотрім, хе-хе-хе, – щиро засміявся генерал, а разом з ним і інші офіцери. – Пасмотрім, как ти запайошь!

Ця людина говорила все настільки щиро, настільки вірила в те, що говорить, що поволі Наст сам почав вірити його словам. Яковенко зіщулився зі страху. Серце знов запекло у грудях і навіть адреналін не втамовував цей біль. «БДУМ!» – загриміло на вулиці і майже одразу на намет почали спадати краплі дощу. Судячи зі звуків, краплі були дуже великі і частота падіння дуже щільна. Почалася горобина ніч. «БДУМ!» – загриміло знов так, що дехто з оточення генерала аж зіскочив зі стільця, як вжарений.